Глава Четверта(продовження 7)

Рамасан повільно перевів знову погляд на Атракса і вигукнув:

— «Чай! Так, точно! Продовжимо про чай! І ви про Касіма запитали? Він був одним із тих, хто виносив із маєтку трупи цих покидьків, яких особисто мені не шкода анітрішечки. Проходячи повз нього, я почув, що він про себе промовив Ваше ім'я. Я вирішив розпитати його про Вас. Так і познайомилися. Але давайте повернемося до тієї історії про чай. Хоча зараз вона мені вже й не здається особливо важливою… Але якщо почав, то варто завершувати розпочате! Так… Отож… Я хотів почати з того, що пані Нарідія, щойно привела себе до ладу, вирішила віддячити мені своїм чаєм. Касім із вартою виносять цих мертвих виродків, а прекрасна Нарідія, не помічаючи цього дійства, то спускається в підвал, то зазирає з кімнати в кімнату, шукаючи свою торбинку. І ось вона її все ж таки знаходить. Вона заварює, як мені здалося тоді, найароматніший чай, який я коли-небудь куштував. Підготувавши піднос, глечик окропу та чашки, пані Нарідія поцікавилася, чи не могли б ми десь розташуватися подалі від метушливої варти. Я згадав про альтанку на задньому дворі маєтку. Щоб ви розуміли, пане Атраксе, я в цю альтанку не заглядав із самої смерті справжнього господаря цього маєтку. І хоч вона була в жалюгідному стані, ми дуже навіть затишно там розмістилися. Саме тоді пані Нарідія виявила бажання погостювати. Ми повільно спілкувалися на різні теми, насолоджуючись солодкістю та ароматом чаю. І саме в тій бесіді я дізнався, що вона травниця з багаторічним досвідом. Але під час нашої бесіди, однак, я помітив, що пані Нарідію ніби щось турбує. Вона раз у раз, немов відчувала якийсь невидимий аромат, іноді глибоко його вдихаючи і мимоволі повертаючи голову то в один, то в інший бік. Я поцікавився, в чому ж причина її занепокоєння. Вона посміхнулася і пояснила, що у неї дуже тонке відчуття та їй вчувається аромат листя найрідкіснішого у світі чаю, але цього ж просто не може бути. У цей момент я згадую, що мій покійний друг і власник цього маєтку дуже давно особисто порався, формуючи грядки неподалік від самої альтанки.

І коли я його запитав, що він робить, він лише з посмішкою відповів: «Це, друже мій, буде революція серед гурманів». Я поділився цим спогадом. Пані Нарідія з надією в голосі попросила поглянути на те місце. Пробравшись крізь зарості, ми вийшли до описаного мною місця, і вона просто ахнула й застигла, немов прекрасна статуя. Вона, не відриваючи очей, дивилася на абсолютно непримітні деревця, які особисто мені були схожі на величезні бур'яни. Так ми й стояли й мовчки дивилися на невелику плантацію, доки пані Нарідія несподівано вигукнула:

— «Не вірю своїм очам! Пане Рамасан, ви знаєте, що це? Це ж найрідкісніший у світі чай! Його шанують тільки королі та падишахи, та й то в малих кількостях. А тут його цілий ліс!»