Глава Третя ( завершення 29)

Рамасан, теж спостерігаючи цю картину, звернувся до нього:

— «Друже мій, Рахмапуре, що ви робите?»

Рахмапур роздратовано відповів:

— «Шановний Рамасане, невже це не очевидно! Я намагаюся відшукати ключ від цієї проклятої камери, щоб визволити свою кохану. Але ця проклята залізяка важить, мов слон! Хай воно все прокляте!»

Селестія усміхнулася потугам норовливого, невисокого, огрядного чоловіка й звернулася до Атракса:

— «Любий, ти допоможеш йому? Він же теж хоче обійняти свою обраницю, як ти мене».

Атракс знову неохоче відсторонився від Селестії й підійшов до тіла залізного демона. Він перевернув його ногою, і Рахмапур, забруднившись у чорній смолянистій рідині, знову продовжив його обшукувати й, струснувши руки, гнівно скрикнув:

— «У цій проклятій купі металу немає нічого, що могло б бути схожим на ключ!»

Атракс скривив незадоволене обличчя. Надто довго він не тримає у своїх руках Селестію! Пошуки ключа можуть затягнутися, і Селестія, звичайно ж, попросить його допомогти з пошуками. Треба вирвати ті кляті прути й якомога швидше забратися з цього мерзенного підвалу! Атракс упевнено попрямував до імпровізованої камери ув’язнення й, буркнувши: «Відійди подалі», — схопився за прут, упершись плечем в інший. Зовні прути здавалися надміцними, але насправді виявилися не міцнішими за звичайний металевий прут. Атракс вивернув його назовні, вирвавши верхню частину разом із каменем. Потім він зробив те саме з другим прутом. Рахмапур, не чекаючи, доки Атракс повністю виверне другий прут, пірнув у камеру до своєї коханої Ассії й, накинувши їй на плечі свою сорочку, міцно обійняв. Селестія, прикриваючи груди однією рукою, підійшла до Атракса, уже майже повністю відновившись від тілесних поранень, і сказала:

— «І все-таки мій любий джин! Виконує всі бажання, які йому загадують. Я загадала, щоб мене врятували — ти врятував. Я проклинала це чудовисько й бажала йому подумки смерті — і ти його вбив просто в мене на очах. Я не хотіла вмирати й не хотіла, щоб і ти, ким би ти не був, теж залишився живим. І ось ми обоє у повному здоров’ї! Ти й прути, наче тростинки, вивернув, і жінку ту оживив! Ну хіба ти не джин із казки?»

Атракс зніяковів і відповів:

— «Мені з дитинства джини не подобалися. Люба, я запевняю тебе, я не джин якийсь. Я людина».

Селестія усміхнулася й, обійнявши його шию руками, ніжно й томно сказала:

— «Добре, любий. Ти просто дуже-дуже сильний чоловік. Мій чоловік».

Вона потягнулася його поцілувати, але в цей момент з боку водної гладі на стелі почали доноситися дивні, утробні гарчання й стогони. Селестія миттю у переляку пірнула за спину Атракса. Жінка біля вівтаря відсмикнула руки, з жахом уявляючи, що це зараз оживає її мучитель і вбивця. Однак Рамасан, розвернувшись до лійки обличчям, звільнив із кріпильних ремінців довгий хлист, вздовж якого дуговими розрядами проходили блискавки. Він не дозволить знову статися поганому з цією гідною жінкою після її повернення з того світу!

Лякаючий звук з боку стелі припинився. Але замість нього від рідини почала відділятися дуже велика крапля, яка торкнулася підлоги, але не відокремилася від загальної товщі води. Усередині краплі почала утворюватися фігура з людськими обрисами. І ось у краплі утворилося щось схоже на людину, випромінюючи біле сяйво. Тіло цієї істоти було сліпучо білим. Голова не мала волосся, лише два довгих, загострених вуха. Два ока цієї істоти були чорними, мов смола, що дуже контрастувало зі сніжно-білим обличчям. Істота відкрила рота, який так само був неначе чорна, смоляна яма. У кімнаті почувсь глухий, шиплячий голос цього створіння:

— «Хто з вас здолав Краситалукаста?»

Атраксу дуже огидним здалося це створіння. Він нахабно сплюнув убік і зухвало відповів:

— «Чуєш ти, опудало! Ти чого сюди взагалі виліз? Хочеш валятися, як твій дружок!»

Голос цього створіння продовжував лунати, хоча воно не рухало ротом, а так і залишило його відкритим:

— «Неймовірно! Складно повірити, що брудне плем’я мастанкалів змогло здолати такого благословенного воїна!»

Атракс відсторонив ніжно руку Селестії й почав наближатися до цієї мерзенної істоти, примовляючи:

— «Слухай ти, мокрице! Я зараз тебе дістану з твоєї крапельки й покладу поруч із цим металевим шматком лайна!»

Він майже наблизився до краплі, коли Рамасан різко запитав:

— «Так ми мастанкали! А ти хто?»

Істота, сміючись, відповіла:

— «Пам’ять таких жалюгідних істот така коротка! Забули все! Ми — священні другорядні Суатансарі! Скоро ви згадаєте про нас!»

Рамасан знову почухав бороду, примовляючи:

— «Як цікаво...»

Атракс впритул підійшов до краплі й, розглянувши ближче, що біле тіло також є металевим, тільки пофарбоване у сяючий білий колір, загрозливо промовив:

— «Слухай мене, ти гнидо свята! Даю останній шанс! Ти або залазиш назад у свою нору, звідки виліз, або я тебе тут усього по шматках розламаю, як твого дружка!»

Але істота незворушно продовжила:

— «Я відчуваю, що це ти повернув душу в тіло смертної! Це була моя здобич! Я дуже злий! Поверни мені її негайно, якщо хочеш сам залишитися живим!»