Глава Третя ( продовження 26)

Людиноподібне тіло Володаря справді було з металу незвичайного сріблясто-золотого кольору, поверх якого, неначе одяг, прилягав обладунок, що складався з фрагментів різної форми чорного кольору, які були скріплені між собою пульсуючими червоним світлом, ледь помітними нитками. З рани в тілі, яку зробив Атракс, стирчало безліч дуже дивних на вигляд ниток червоного, синього та зеленого кольорів, з яких сипалися іскри й проскакували невеликі дугові розряди. І все це вінчала мерзенна лиса металева голова Володаря. На ній було тільки три ока, які, здавалося, були виконані з найчистіших, гранованих алмазів з ледь помітним червоним каменем усередині, і широка паща, переповнена безліччю корявих металевих зубів.

Атракс з огидою розглядав мерзенну істоту, яка була таким грізним противником. Несподівано всі три ока Володаря знову спалахнули яскравим червоним світлом, і він з надзвичайною спритністю, видаючи металевий рев, вп’явся зубатою пащею в тіло Атракса між шиєю та плечем, прокусивши м’язи й пустивши рясно кров. Атракс заревів від відчуття нового болю й, схопившись на ноги, відірвав від себе це чудовисько, у закривавленій пащі якого залишилися частинки його плоті, і, піднявши над головою, кинув що є сили зі дзвінким, металевим тріском на кам’яні плити собі під ноги. Від удару одне червоне око знову згасло. Але чудовисько вп’ялося пащею Атраксу в ногу, а кігтями лівої руки в м’язи живота. Атракс знову закричав від люті й болю. Ця істота була надзвичайно важкою, і вдруге її підняти й кинути об підлогу могло не вистачити сил. Атракс схопив руку, яка вп’ялася йому в живіт, і почав намагатися її викручувати. І вона піддалася. З плечового суглоба монстра почали у всі боки летіти іскри й витікати смоляниста чорна рідина. Чудовисько відірвалося від ноги Атракса й жахливо заревло. Атракс же, відірвавши руку монстра від тіла, почав нею, неначе булавою, несамовито завдавати ударів по тілу й голові чудовиська з металевим брязкотом, висікаючи іскри. Здавалося, ніби коваль захоплено кує в кузні коштовну зброю. Однак Атракс з ревом кував довгоочікувану загибель для ненависної істоти! Від ударів металеве тіло монстра тріснуло в багатьох місцях, іскрило й стікало маслянистою чорною рідиною. Але зупинився Атракс лише тоді, коли від чергового удару об голову чудовиська рука розлетілася на друзки. А сама голова розкололася на три частини, і з іскристої рани на плити в маслянисту рідину викотився прозорий куб, що переливався всіма кольорами веселки. Атракс застиг над нерухомим ворогом, важко дихаючи, усвідомлюючи, що він нарешті переміг! Але п’янка радість перемоги миттю змінилася страхом і тривогою. Селестія!

Він стурбовано обертав головою, шукаючи її поглядом. І знайшов! Вона уся в крові лежала неподалік, згорнувшись калачиком і судомно здригаючись, з жахом дивилася на Атракса. Він стрілою метнувся до неї. О Боги! Вона вже така холодна! Ще трохи, і вона може померти! Атракс обережно підняв її голову й підніс до свого зраненого й кровоточивого тіла. Він напружив м’язи, і його кров залила її вуста. Атракс, тривожно дивлячись у перелякані очі Селестії, тихо сказав:

— «Випий мою кров, кохана. Випий, і ти не помреш».

І хоча Селестію охоплювало сильне тремтіння — чи то від великої втрати крові, чи то від сильного страху, вона все ж зробила кілька слабких ковтків. За кілька миттєвостей тремтіння припинилося, а рани на тілі Селестії перестали кровоточити й, здавалося, починали вкриватися кров’яною кіркою. Атракс продовжував ніжно тримати на своїх руках Селестію й дивитися в її прекрасне, ніжне й перелякане, але... живе обличчя! На очах самі собою почали навертатися сльози й упереміш із кров’ю капати на її щоки й плечі. Він встиг! Цього разу він встиг!!!

Сльози Атракса, здавалося, привели Селестію до тями. Жахливо люту й безмежно смертельну ауру, що виходила від Атракса, вона все ще відчувала, але так само вона відчула найчистішу, ніжну, ласкаву й добру грань у цій аурі. За всією цією нелюдськи лякаючою аурою вона відчула любов до себе й глибокі душевні терзання. Її погляд змінився. Вона знову побачила красиве й таке зараз дороге, зранене обличчя Атракса, замість богоподібного демона, який бився з виродком пекла! Тільки зараз вона усвідомила, що сталося. Її наречений прийшов врятувати її! І врятував! Він прийшов і врятував її від цього жахливого чудовиська! Він прийшов тоді, коли безодня відчаю й безнадійності вже поглинула її свідомість і далі чекала лише мученицька смерть! Її чоловік, ким би він не був, хоч самим демоном, хоч самим Іблісом, знайшов її й захистив від неймовірного зла! Вона скрикнула:

— «Атраксе, любий мій, коханий мій! Ти прийшов!!!»

І вона обхопила його шию й залилася гіркими сльозами радості й пережитого жаху. Атракс ніжно притиснув її до себе, усміхаючись і стримуючи жахливий рев накопичених емоційних тривог, мовчки роняв їй сльози на спину.