Глава Третя ( продовження 21)

І найманий загін поспішно пішов. Рахмапур опустив руки, перебуваючи в повній розгубленості. Він не знав, плакати йому від безсилля чи кричати в гніві. Він ніколи не був воїном, і з відходом Аббала та його загону бойовий дух повністю зник. Він більше не відчував себе мстивим лицарем, який поспішає врятувати кохану Ассію. Зараз він знову безпорадний товстун у чужій країні, у чужому місті, посеред чужого маєтку. А ось бойовий дух Рамасана, навпаки, піднявся. Він ляснув Рахмапура по плечу й радісно сказав:

— «Не сумуй, друже! Якщо шлях до моєї лабораторії вільний, то ми врятуємо твою суджену. У мене є один винахід, яким можу користуватися тільки я. Якщо я його активую, нам не страшні будуть жодні культисти, й ми миттю врятуємо твою Ассію. Поспішаймо ж!»

І Рамасан майже бігом попрямував до вежі, в якій знаходилася його лабораторія. Нарешті він зможе випробувати свій винахід у реальному бою! Рамасан усміхався й радів, мов дитина.

Вони вбігли в маєток і попрямували вздовж просторого коридору з безліччю дверей та арочних проходів. Уздовж усього коридору на підлозі від болю корчилися й стогнали сектанти. Рахмапур повертав голову направо й наліво, дивуючись побаченому, і стривожено сказав:

— «Я не бачу жодного поваленого чи пораненого з тих, хто напав на цих мерзотників? Невже тут орудують настільки досвідчені воїни?»

Рамасан, не обертаючись, відповів:

— «Рахмапуре, ви що, не чули, що вам говорили ті розбійники? Тут одна людина воює, але, мабуть, дуже сильний воїн».

Але Рахмапур усе одно не міг повірити в те, що бачив, і стривожено сказав:

— «Я все чув, вельмишановний Рамасане, але не повірив. Вирішив, що нас просто кинули. Але, дивлячись на цих покалічених... Їх так багато у дворі, і тут чимало. Їх не менше п'яти десятків! Невже одна людина в змозі створити таке побоїще?»

Рамасан відповів так само, не обертаючись:

— «Я думаю, міг. Ви подивіться на цих мерзотників. Вони не воїни. Вони не рівня навіть тим пройдисвітам, яких ви найняли. Цей бувалий воїн, мабуть, застав їх зненацька, і доки вони перебували у стані розгубленості, розправився з кожним поодинці».

Рахмапур кивнув і сказав:

— «З такою точкою зору я згоден. Стійте!!!»

Рамасан різко зупинився й обернувся. Рахмапур застиг на одному місці. Його обличчя палало люттю й ненавистю. Він дивився на одного із сектантів, що корчився біля стіни. Дізнатися про причину зупинки Рамасан не встиг. Рахмапур швидким кроком попрямував до того, на кого так люто дивився. Наблизившись до стогнучого, він схопив його за волосся, різко підняв його голову й закричав:

— «Ну, привіт, виродку! Впізнаєш моє обличчя?»

Чоловік перестав стогнати, і вираз його обличчя почав виражати страх, наче він побачив мерця. А Рахмапур продовжив гнівні вигуки:

— «Впізнав, як я бачу! Думав, я помер тоді від твоїх подряпин? Не переживай! Я їх навіть не помітив. І навіть не затаїв за це на тебе образи. А от те, чого я тобі пробачити не можу, так це те, що ти своїми брудними руками побив і тягнув за волосся мою дорогоцінну Ассію!»

І після цих слів Рахмапур завдав три швидкі удари клинком у груди переляканому сектанту, примовляючи:

— «Ось! Ось! Ось! Отримай і ти тепер сповна за сльози моєї судженої! Тепер твої брудні лапи нікого більше не чіпатимуть!»

І Рахмапур гидливо відпустив волосся пораненого ним чоловіка. Він витер закривавлене лезо об одяг усе ще хриплячого ненависного сектанта й, сповнений гордості за свій вчинок, звернувся до Рамасана:

— «Ходімо далі, друже Рамасане! Я помстився за зганьблену честь і сльози своєї коханої цьому покидьку! Це він заманив нас до себе в маєток і там витяг мою нещасну Ассію! Так! Тепер її сльози помщено! Залишається врятувати моє кохання, і більше я ніколи не випущу її зі своїх обіймів! А тепер поспішаймо, мій друже!»

Рамасан усміхнувся й, уже розвертаючись, сказав:

— «А ви, я так подивлюся, романтик. Кровожерливий романтик».

Рахмапур від цих слів відчув певну збентеженість, і навіть кров прилила до обличчя, але він мовчки пішов за Рамасаном. Вони досягли кінця коридору, який впритул прилягав до старої вежі й з’єднувався з нею масивними, оббитими металом дверима. Двері були відчинені, і вони увійшли. Майже одразу за дверима кам’яна підлога була зруйнована, оголюючи стародавні гвинтові сходи, що йшли під землю. На сходах, виконаних із чорного мармуру, були вигравірувані гострокінцеві ієрогліфи червоного кольору. Звідти, куди вели сходи, пульсувало багряне сяйво й лунали звуки жахливої битви. Здавалося, глибоко внизу б’ються два чудовиська. Рахмапур і Рамасан застигли на місці. Рахмапур із тривогою й страхом у голосі запитав:

— «Друже мій Рамасане, ваша лабораторія там унизу?»

Рамасан заперечливо мотнув головою й відповів:

— «Аж ніяк. Моя лабораторія поверхом вище. А цих сходів, скільки в маєтку живу, не бачив жодного разу».

Рахмапур полегшено видихнув і сказав:

— «Хвала Шилі! Тоді давайте швидше до вас у лабораторію, потім врятуємо милу Ассію й заберемося подалі від цих проклятих сходів і цього проклятого маєтку!»

Рамасан задумливо сказав: