Глава Третя ( продовження 20)

Розділившись невеликими групками по п’ять чоловік, найнятий загін колишніх Вершителів Долі з різних боків наблизився до Маєтку Ворона. Рамасан поділився інформацією, де в паркані є проломи, і через них можна пробратися у внутрішній двір. До воріт прямо виступили десятеро найвправніших бійців разом з Рамасаном і Рахмапуром. Лідер цього загону хрипким голосом сказав, перш ніж вони повернули до воріт, звертаючись до Рахмапура:

— «Ти даремно, купче, йдеш з нами в лоб. Ми чесно відпрацюємо майбутній куш, але якщо тебе в замісі покладуть, я бійців забираю й змиваюся. Подумай ще раз».

Рахмапур промокнув спітніле обличчя хусткою, уже білого кольору, й упевнено сказав:

— «Я вам плачу за мечі, а не ідеї. Якщо я тут помру, на те воля самої Ши́ли! А тепер продовжимо шлях».

Колишній розбійник цокнув і, усміхаючись, сказав:

— «Ти диви, який завзятий малий. Гаразд. Братво, вперед!»

І дванадцятеро чоловік ривком вискочили з-за рогу й з оголеними клинками кинулися до воріт. Але перед самими воротами лідер групи підняв руку й закричав:

— «А ну, стій!»

Потім додав звичайним голосом:

— «Джина мені в спину, тут щось недобре!»

Рахмапур, задихаючись і витираючи рясний піт, гнівно вигукнув:

— «Що сталося, Аббале? Якщо ми так будемо атакувати, нас і діти зможуть посікти рівними скибочками!»

— «Тихо ти, не пихти! Схоже, ми тут уже відвоювалися. Дивись, он біля воріт уже труп валяється.

І, придивившись у світлі згасаючого дня, стало помітно, що ворота прочинені, і біля них нерухомо лежить один сектант, одягнений у звичайний одяг. Аббал облизав губи, цокнув і сказав:

— «Так, а тепер усі причаївшись йдемо. Тут, схоже, у них своя гулянка закрутилася. Доки не зрозуміємо, хто їх тут чи́кає, як курчат, поводимося культурно! Гаразд?»

Один за одним, не поспішаючи, вони проникли у внутрішній двір. Усюди, майже від самих воріт до маєтку, на землі лежали культисти. Деякі з них стогнали від болю, деякі від болю втратили свідомість. Аббал придивився до деяких із поранених культистів. Хто за ногу тримається, хто за руку, хто за груди. Убитих, схоже, не має, але купа покалічених живих. Він потер підборіддя. Щось йому це нагадує. Таке він уже бачив і зовсім нещодавно. Ба більше, сам валявся й корчився від болю, як ці прокляті любителі капюшонів. Він цокнув і сказав:

— «Погана справа...»

Рахмапур, озираючись на всі боки, розгублено вигукнув:

— «Що тут сталося? Я бачу тільки культистів! А де ж ті, хто їх здолав?»

Аббал багатозначно цокнув і промовчав. До нього підійшов один із колишніх розбійників і сказав:

— «Аббале, чуєш, схоже, це той демонюка орудує. Я готовий на цвях сісти, але впевнений, що це його робота. Тільки тут він, я так бачу, зовсім озвірів. У бідолах перебиті руки й ноги разом із кістками. Якщо не відпадуть і зростуться, то будуть вони все життя юшку однією рукою хлебтати та кульгати, мов пірати».

Аббал знову коротко цокнув і сказав:

— «От і я так подумав. А ще я так міркую собі, краще нам йому на очі не показуватися. Вирішить, що ми за старе взялися, й порве нас на шматки, як цих потерпілих, і розбиратися не стане. Я думаю, що зникати нам треба, і якомога швидше».

Рахмапур широко розплющив очі й майже зойкнув:

— «Але ми так близько! Я заплачу, скільки скажеш! Не кидай нас!»

Аббал потер підборіддя, цокнув і сказав:

— «Ні, малий, ти не розумієш, що за звірюка тут орудує. Він усю нашу братію за хвилину покладе й не помітить. Той, хто цих хлюпиків розкидав, нашого ватажка, якого покласти неможливо, ледь, мов мокрицю погану, не розчавив. А ми для нього просто пил. Той, хто затіяв тут таку веселу гулянку, не людина, а ми з тобою договір мали людишок різати. Але ти не сумуй, малий, якщо він тут побував, то ніхто вже на вас не нападе. Вони всі як один валятимуться й корчитимуться, мов черв'яки. А вас він, може, й не зачепить. Ну тебе точно ні, а от за діда не ручаюся. Надто він бородою своєю на цих диваків у капюшонах схожий. Так що сміливо йди шукай свою дамочку, а ми зникаємо».

Рахмапур нічого так і не зрозумів зі сказаного Аббалом. Його свідомості сягнуло лише розуміння того, що найманці йдуть. Він зняв із себе золотий ланцюг і простягнув його Аббалу. Той усміхнувся й сказав:

— «Ні, малий. На ланцюг ми не відпрацювали. Не порізали животи покидькам. Залиш його при собі. Ми тепер найманці. Народ чесний. Підкинь нам кілька золотих, щоб ми з хлопцями за твоє щастя з дамочкою випили, і ми в розрахунку».

Рахмапур мовчки простягнув Аббалу три золоті монети. Аббал підкинув їх у руці й коротко свиснувши крикнув:

— «Хлопці, ідемо!»