Глава Третя ( продовження 17)

Опецькуватий чоловік, не питаючи дозволу в Рамасана, сів навпроти нього й сказав:

— «Навіть у такому вашому становищі, я впевнений, ви зможете мені допомогти. Дозвольте відрекомендуватися: Рахмапур Чакрабаті — середній спадкоємець торгового дому Умбаті. Ваше ім’я я знаю. Дозвольте без зайвих формальностей продовжити, я...»

Рамасан імпульсивно махнув рукою й з образою в голосі вигукнув:

— «Ви не чули мене? Тепер я безпорадний старий! Ні дому, ні лабораторії, ні грошей! У мене все відібрали! Я...»

Рахмапур у відповідь гнівно стукнув по столу, перебивши Рамасана, й сказав:

— «НІ! Це ви не чуєте мене! У нас мало часу! У мене мало часу! Я вже сказав, що знаю, як вас звати, і хто ви. Я знаю, яка невдача спіткала вас. А також я знаю, що ті, хто позбавив вас дому та вашої лабораторії, — це ті самі виродки, які викрали дуже дорогу для мене дівчину!»

Ось тепер увагу Рамасана було повністю привернуто. Рахмапур знову промокнув піт з обличчя й заговорив швидким голосом:

— «Я коротко поясню, що сталося. Я приїхав до цього міста на запрошення одного знатного торговця, нібито для укладення надзвичайно вигідної для нашого торгового дому угоди. Мені одразу вона здалася підозріло привабливою. Після приїзду сюди мене заманили у пастку того знатного торговця, і все заради того, щоб викрасти мою кохану! Сам цей паскудний знатний торговець є одним із цих покидьків! Мою охорону перебили миттєво, а сам цей торговець, підла змія, штрикнув мене ножем, сміючись мені в обличчя!»

При цих словах Рахмапур високо задер сорочку й продемонстрував на округлому тілі три колоті рани, які були щільно зашиті, але запалені багряними горбами. Рахмапур опустив сорочку й продовжив:

— «Ця облізла гієна думала, що я помру, але свята Шила нагородила мене досить щільним тілом, яке, немов обладунок, захистило мене від смертельного поранення. І тоді, стікаючи кров’ю, валяючись на підлозі, я бачив, як це мерзенна подоба людини побила мою ненаглядну Ассію й, схопивши за волосся, кудись потягла. Але найголовніше, що я почув! Він сказав: Якомога швидше доставте її в Особняк Ворона! Жодних проміжних укриттів! У нас зовсім не має часу! Її треба якомога швидше приготувати до ритуалу, інакше ми всі — не жильці!»

Рамасан був вражений почутим і сказав:

— «Пане, дозвольте, ну, а чим же я зможу вам допомогти?»

— «Ви знаєте Особняк Ворона, як свої п’ять пальців! Ви стільки років там жили. Я вважаю, ви зможете швидше знайти мою голубку Ассію й вирвати її з лап цих покидьків. До того ж ви зможете потрапити до себе в лабораторію!»

Рамасан похмуро усміхнувся й сказав:

— «І як ви пропонуєте здійснити задумане?»

Рахмапур спокійно відповів:

— «Взяти маєток штурмом!»

Рамасан вигукнув:

— «Ви збожеволіли від горя? Як ми вдвох це зробимо?»

Рахмапур махнув рукою собі за спину:

— «Ці молодики нам допоможуть».

Рамасан поглянув у той бік, куди вказав Рахмапур. У дальньому кутку сиділи десятеро чоловіків, за зовнішнім виглядом та обличчями схожих на відчайдушних розбійників. Рамасан жахнувся й сказав:

— «Де ви знайшли цих головорізів? Ви не боїтеся, що вони швидше пограбують вас, ніж підуть штурмувати маєток!»

Рахмапур упевнено відповів:

— «Це колишні члени розбійницької зграї Вершителі Долі. Вони сказали, що покінчили з розбійницьким життям і подалися в найманці. І ні, я не боюся пограбування з їхнього боку. Я пообіцяв їм віддати усе золото, яке на мені, а на додачу після успішного штурму віддати все, що лежить у мене на рахунку в цьому місті».

Рамасан насупився. Справа була ризикована, але якщо це могло допомогти повернутися до лабораторії, то зважитися на неї варто було! Але з невеликим сумнівом запитав:

— «Вважаєте, десяти чоловіків вистачить?»

— «Ні! На вулиці ще два десятки чоловіків чекають. Ви з нами?»

Рамасан упевнено кивнув і запитав:

— «Я з вами! Коли вирушаємо?»

— «Зараз!»