Глава Третя ( продовження 16)

Він ковтнув і сухо відповів:

— «Ні в якому разі, постараюся вас не розчарувати, міледі. Завтра пополудні я цілком ваш».

Селестія усміхнулася й тихо повторила: «Цілком мій, отже», — і вже голосніше додала:

— «Тоді не смію більше забирати ваш час, пане Атраксе».

І вона граційно підвелася з-за столу й попрямувала до виходу з кімнати. Встав і Атракс із шалено стукітливим серцем. Але біля самих дверей Селестія різко обернулася й прощебетала:

— «Не забудьте, пане Атраксе, своїх слів! Завтра ви цілком МІЙ!» — І, радісно засміявшись, випурхнула у дверний отвір.

Атракс здригнувся від цих слів і, весь збуджений усім, що сталося, попрямував до виходу з маєтку.

* * *

Рамасан люто розчісував кошлату бороду із сивиною п’ятірнею, а потім рефлекторно намагався розім’яти таке ж скуйовджене, кошлате, майже сиве волосся. Його яскраві, не по роках молоді й живі блакитні очі палали люттю! А на досить смаглявому обличчі проступала багряність, викликана нервовістю, роблячи шкіру майже чорною. Двадцять років! Двадцять років він жив і займався науковою працею у маєтку свого покійного лорда із Серединних Королівств — Лесаля Ворона. Двадцять років тому Лесаль несподівано помер від серцевого нападу, не залишивши ні заповіту, ні жодного паперу, що дозволяв би Рамасану продовжувати жити у маєтку. Але роки минали, і ніхто з рідні Лесаля не з’являвся по спадщину. Тому Рамасан так і залишився в ньому жити й працювати у своїй лабораторії. Через п’ять років після смерті Лесаля з’явилися представники міської адміністрації. Але старий дворецький засвідчив словами й своїм підписом, що покійний Лорд Лесаль Ворон дозволив Рамасану жити в його маєтку. Через пів року помер і дворецький. Рамасан знову очікував, що його виженуть із маєтку. Але більше ніхто не приходив. Так минали роки, і прожив він у спокої та працях п’ятнадцять років. І в один жахливий день до нього заявилися якісь виродки, заявивши, що є далекими родичами Лесаля, і нахабно викинули його на вулицю, навіть не дозволивши забрати з лабораторії найнеобхіднішого! Та й які ж ці покидьки родичі? З їхніх облич одразу видно, що це культисти й фанатики! Рамасан ходив до адміністрації, але йому сказали, що документи в нових власників повністю в порядку, а підпис покійного дворецького більше не має сили...

Рамасан гнівно допив із дерев’яного келиха обпікаючу спиртну рідину й люто з гучним стуком вдарив порожнім келихом об стіл. Хай йому грець!!! Усі його праці та винаходи, а також основна частина грошей залишилися в лабораторії! Усе його життя залишилося в лабораторії!! А ці покидьки, діти брудних повій, ці черв’яки під нігтями Ібліса викинули його силою за ворота маєтку! А коли він повернувся вдруге, ще й добре побили, штовхаючи ногами, коли він уже лежав на землі! Якби він прорвався до лабораторії, він би активував свій винахід, і тоді б вони всі валялися в нього під ногами! Без свого винаходу він звичайний старий, який ще міг би здолати одного-двох покидьків, але не сімох одразу!!! Що ж йому тепер робити? Всемогутній Ільніре! Пошли йому провидіння, інакше від безсилля хочеться піти втопитися в морі!

Рамасан замовив ще спиртного й у відчаї уткнувся чолом у долоню руки. Так миттєво, з чужої волі, він перетворився з геніального дослідника й винахідника на звичайного жебрака! Це кінець! Усі його теоретичні розвідки про глобальні механізми людських доль на практиці виявилися нісенітницею. Ні Ільнір, ні Ібліс, ні незримий механізм людських зв'язків не прийдуть на допомогу! Він знову в люті вдарив кулаком по столу. І в цей момент він почув хрипкий, але глибокий чоловічий голос:

— «Шановний. Шановний!»

Рамасан підняв голову й побачив перед собою невисокого, дуже повного чоловіка з коричневою шкірою та коричневою скуйовдженою бородою. Усе на його обличчі було великим: злегка випуклі очі, округлий ніс і підведені чорним контуром випнуті губи. Але особливу увагу привертали відстовбурчені, пухкі вуха. Однак його обличчя не викликало відразливого враження. Навпаки, воно здавалося дуже добродушним і прихиляло до себе. Одягнений він був у дуже дорогий одяг пурпурового кольору з високим коміром. На шиї висів золотий ланцюг, обгорнутий удвічі. На кожному пальці красувався золотий перстень з коштовним каменем. Цей чоловік обливався потом і регулярно промокав обличчя великою хусткою синього кольору. Чоловік ще раз звернувся до Рамасана:

— «Шановний! Ви чуєте мене?»

Не розуміючи, що цьому вельможі потрібно від нього, байдужим тоном пробурмотів у відповідь:

— «Усе я чую. Чого б вам не було потрібно, пане, я нічим допомогти не зможу. Відтепер я бездомний і безпорадний старий з трьома золотими в кишені».