Глава Третя ( продовження 10)

Він зараз зрозумів, що означає фраза "сліпуча краса". Йому справді почало здаватися, що весь вигляд цієї дівчини починає його засліплювати, і немов від довгого спостереження за сонцем на очах почнуть навертатися сльози. Але він продовжував, не кліпаючи, дивитися в ці чарівні, вродливі зелені очі.

Невідомо, як довго тривала б ця мовчазна сцена, але її розрядив слуга Селестії. Він стурбовано сказав:

— «Пані, вам зовсім зле! Ходімо повернемося до нош!»

Вона, не відриваючи погляду від Атракса, відповіла:

— «Ні, Асане! Ми залишимося тут!»

Атракс трохи отямився, почувши сторонній голос, і відзначив, наскільки прекрасно й мелодійно звучить її ніжний голос! Він відвів очі убік і, прочистивши горло, усе одно сказав хрипким голосом:

— «Ви шукали мене, юна пані?»

Селестія здригнулася, почувши голос Атракса. Чи то від головного болю, чи то від щільної аури аромату, що передає нелюдську міць і огортає всю свідомість, його голос пролунав у голові, наче грім. Немов грім, що розбився об гранітні скелі. Їй чомусь здалося, що у спілкуванні з цим чарівно-лякаючим невисоким велетнем треба впасти на коліна. Якби слуги Асана не було поруч, вона б, напевно, піддалася імпульсу й уже стояла б на колінах посеред площі. До того ж вона зовсім не знала, що зараз говорити. У своїх мріях вона не раз спілкувалася з передбаченим судженим. Що буде йому говорити під час зустрічі й що — після. Але в реальності усі заготовлені фрази й дії розлетілися, мов птахи. І в неї вирвалося зовсім недоречне запитання, так що вона сама не очікувала:

— «Ти що, джин?»

Атракс здивовано підняв брови, але в очі їй не наважився подивитися й відповів:

— «Чудовиськом обзивали. А от джином ще жодного разу».

Язик Селестії продовжував жити окремим, власним життям і плести нісенітницю, через яку хотілося провалитися крізь землю:

— «Чудовисько? Невже ти чудовисько, а не джин? Всемогутній Ільніре! Замкни мої вуста! Що я несу!»

Атракс, хоч і був зачарований чарівною красою незнайомки, але здивувався почутому й сказав:

— «Пані, не знаю, що вас змусило подумати, що я чудовисько чи джин, але це не так. У мене немає ні іклів, ні кігтів, і над землею я не ширяю. У мене дві руки, дві ноги й одна голова. За власними оцінками, мені здається, я більше схожий на людину».

Селестія не знала, куди подітися від сорому за свої слова. Цей могутній незнайомець так зрозуміло відповідає, хоч явно видно, що й йому нелегко, а вона не може підібрати жодного нормального слова. Вона навіть уявити зараз не може, як їх підібрати! А зрадницький язик продовжував свою ганебну справу:

— «Два тижні тому біля міста я з караваном відпочивала на привалі. Потім люди почали кричати, що повз нас пролетів джин. Але ж це був ти? Я відчула тоді запах, такий самий, як і зараз».

Провалилося б воно все пропадом! Це вже нестерпно зовсім! Що вона продовжує нести за нісенітницю!!! Він же не розуміє, про який запах вона говорить! Всевишній Ільніре, прошу тебе, дай мені втратити свідомість! Або хоча б помовчати трохи!

Такі слова здивували Атракса. Як вона змогла зрозуміти, що це він тоді біг до замку? Серед людей на привалі її не було. Він би точно не забув таку красуню. Може, вона перебувала в тому дорогому наметі? Але як тоді вона впізнала його, якщо навіть не бачила того дня? У відповідь Атракс вирішив віджартуватися:

— «Запевняю вас, пані, що два тижні тому, що сьогодні я чисто викупаний у місцевих купальнях і не виділяю мерзенних міазмів, що заважають оточуючим дихати».

Ільніре! І всі святі, будь ласка, допоможіть! Її суджений стоїть перед нею й змушений виправдовуватися на якісь безглузді запитання! Ще одна така виголошена нісенітниця — і він просто піде, й вона може більше ніколи його не знайти! І вона ніколи не розкриється як жінка й помре старою, незайманою дівою! Від цієї думки їй стало зле. Ноги самі почали підкошуватися. Слуга підхопив її й стривожено вигукнув:

— «Пані!»

Селестія міцніше вхопилася за свого слугу й, прикривши очі рукою, сказала:

— «Щось мені справді зле...»

— «Ходімо до нош, пані?»

Селестія втомлено відповіла:

— «Мабуть, слід піти до нош».

Потім різко прибрала руку від очей і звернулася до Атракса:

— «А ти підеш з нами! Якщо я тебе зараз втрачу з поля зору, то можу більше ніколи не відшукати!»

Атракс знизав плечима й відповів:

— «Як забажаєте, пані. Мені все одно зараз нічим зайнятися».

Частково це була правда. Але основна причина була в тому, що й він сам не хотів втрачати незнайомку з поля зору. Розумом він усвідомлював, що йому не можна цього робити! Він же сам так вирішив давним-давно! Скільки разів він душив у собі ці сердечні пориви до різних прекрасних дів! Але цього разу не міг себе пересилити. Або не хотів...