Глава Третя ( продовження 6)

Атракс, усміхаючись, крокував площею без особливої мети, спостерігаючи за життям, що кипіло навколо. Несподівано він почув знайомий жіночий голос:

— «Пане! Любий пане! Стійте! Зачекайте нас!»

Атракс обернувся й побачив радісно усміхнену Салансею. Вона, як і очікувалося, була одягнена в досить відверте вбрання, наскільки це було дозволено в межах міста. З правого боку вона під лікоть тримала Асантала, який здавався виснаженим і недоспаним, але щасливим. Ліву руку двома своїми обвивала Алсі з блаженною усмішкою на обличчі. Щаслива трійця наблизилася до Атракса майже впритул, і Салансея, все так само хитро примружуючи очі, весело запитала:

— «Здрастуй, любий пане! Куди це ти так поспішаєш? Може, хтось на тебе зачекався?»

Асантал замість вітання вклонився. Алсі просто кивнула. Атракс спробував зробити серйозне обличчя та голос і сказав:

— «Я бачу, у тебе все одне на думці! Я от дивлюся, бідолаху вже так вимотала, що він ледве на ногах стоїть, а бідна дівчинка тепер за тебе тримається».

Салансея зробила стурбовано-сумний вираз обличчя й відповіла:

— «Ой... Ти не уявляєш, як мені з ними важко. Вони такі слабенькі виявилися. Не витримують більше трьох годин. Уявляєш? Я навіть підслухала, як Алсі скаржилася Асанталу, що я ненаситна, і вгамувати мене могла б тільки одна людина, а Асантал ще й підтакував у відповідь! Після цього я дещо показала любій Алсі, і вона сказала, що любить тепер і мене. Мені от тільки цікаво, про яку людину це вони говорили?»

І вона пристрасно глянула на Атракса. Атракс скривився. Подібний ступінь розпусти, як йому здавалося, переходив допустимі межі, й він відповів:

— «Гадки не маю. Зате я так розумію, що свої ось ці... задуми ти виношувала весь час, поки в кристалі сиділа?»

Салансея засміялася й відповіла, змінивши пристрасний погляд на грайливий:

— «Не завжди! А як тільки побачила Асантала! Але скажи, добрий пане, що ти тут робиш?»

— «Я тут просто гуляю та на людей дивлюся. Життям милуюся. До речі, Асантале, я щойно з’єднав два бідних серця — Мефіль і Хасана. Вони, бідолашні, не могли зійтися через тебе!»

Асантал у відповідь радісно вигукнув:

— «Хвала Всевишньому Ільніру, що ти це зробив! Я їм заважав? Та я допомагав їм як міг! Я постійно піддавався Хасану під час боїв за Мефіль. Але він постійно програвав. А одного разу невдало зробив свій секретний прийом, що мало не звернув собі шию. Я встиг його підхопити, але випадково огрів булавою. Усі подумали, що я хотів його вбити. Я кажу правду, як є. Їхні почуття одне до одного були так помітні з моменту її появи, що не зійтися вони не могли, але вони вперто не зізнавалися одне одному. Я їх підводив до зізнання одне одному, як міг. Але вони, мов діти, ні, точніше, мов уперті барани, уперто мовчали про свої почуття. В одну мить мені це набридло, і я перестав допомагати. Зрештою, я ж не нянька двом дорослим людям!»