Глава Третя ( продовження 2)

Атракс не став її затягувати:

— «Звісно, я з багатьма зустрічався. Я завжди цікавлюся життям тих, кого направив на правильний шлях. Люблю дивитися, як вони з гадини на людину перетворюються».

Але я так і не зрозумів усієї цієї розмови. Мефіль, не відводячи погляду від Атракса, знову мовчала. Потім знову різко сказала:

— «Я побачила, що ти настільки ж добрий, наскільки й сильний. Я бачила, як ти допомагаєш людям у будь-яких питаннях, про які тебе просять. То замість скорпіонника змію з дому винесеш. То бочки у підвал спустиш, то старого на руках віднесеш. Ти наче любиш людей, приймаючи їх такими, якими вони є. Може, це дає тобі таку неймовірну силу...»

І Мефіль знову замовкла. Атракс подивився на неї з докором і, повісивши руку, промовив:

— «І-і-і?»

Цього разу Мефіль відвела погляд убік, перш ніж сказати:

— «Ти нікому не відмовляєш у допомозі. І я подумала... може, ти й мені не відмовиш?»

Атракс знизав плечима й бадьоро відповів:

— «Ну, а чому б не допомогти? Усе-таки ми не зовсім чужі люди».

Мефіль знову кинула на нього схвильований погляд і вигукнула:

— «Правда? Не відмовиш?»

Атракс, задоволений тим, що нарешті причина незрозумілої, різкої появи Мефіль стала зрозуміла, зі усмішкою відповів:

— «У мене немає жодної причини тобі відмовляти. Якщо ти, звісно, якесь лиходійство не задумала!»

Мефіль, не стримуючи усмішки й почавши погосподарювати у заплічній сумці, пробурмотіла:

— «Ні, ні. Нічого такого...»

І ось вона обережно дістала із сумки щось, загорнуте у дорогу на вигляд тканину. Вона розгорнула її, й Атракс побачив скручений у трубочку невеликий, такий само на вигляд дуже дорогий пергамент, перев’язаний золотою ниткою. Вона обережно простягнула це все Атраксу й, сумно усміхаючись, сказала:

— «Ти б міг цей лист передати Хасану?»

Атракс кивнув і неголосно сказав:

— «Добре, передам. А чому ти сама його не віддаси?»

Мефіль так голосно вигукнула, що Атракс здригнувся від несподіванки:

— «Я? Я сама? Ні!»

Але тут же опанувала себе й спокійно відповіла:

— «Я не зможу особисто його віддати Хасану. Я не зможу дивитися йому в очі. Він завжди був до мене такий добрий. Він навіть заради мене бився з Асанталом. І щоразу після того, як Асантал насичував свою хіть, Хасан мене заспокоював... Я бачила Хасана, він так змінився. Він став такий... Він сильно змінився, і йому це личить. Тепер він не приховує свого серця й доброти. Він сміється й усміхається всім, а вони йому...»