Глава Друга (продовження 37)

Атракс похитав головою й повернувся до колишніх рабинь, щоб нарешті зірвати з них нашийники. Але Гедрун серед них уже не було. Вона обережно несучи меч Гаєрса, наблизилася до нього й неголосно промовила:

— «Ось ваш клинок, мілорде».

Її обличчя виражало крайній захват. Гаєрс, елегантно усміхаючись, прийняв клинок і, ніжно взявши руку Гедрун, поцілував її й сказав нелюдськи оксамитовим голосом:

— «Дякую вам, міледі!»

Гедрун уся почервоніла, але не відвела захопленого погляду, дивлячись прямо в очі Гаєрса. Господар замку відчував на собі захоплений погляд досить вродливої дівчини, й йому це подобалося. Він так давно не бачив, щоб жіночі очі дивилися на нього саме так, хоча він для цього нічого не зробив. Втрачати таку можливість було верхом дурості, й він вирішив діяти:

— «Міледі, чи не складете ви мені компанію в обході моїх володінь? Я можу вас із повною впевненістю запевнити, що в нашій прогулянці знайдуться місця настільки прекрасні, що не залишать ваше серце байдужим!»

— «Я із задоволенням прогуляюся з вами, мілорде!»

— «Тоді дозвольте».

І Гаєрс ніжно взяв Гедрун під лікоть. І вони неквапливо попрямували до виходу з кімнати. Атракс думав, що його вже нічим не вдасться здивувати. Але це дійство шокувало його. Він сплеснув руками й вигукнув:

— «Всевишній Ільніре! Я починаю по-справжньому вірити в магію! У цьому місці, мабуть, сильна аура магії кохання та хтивості! Тут усі навколо одне одного люблять або закохуються одне в одного на кожному кроці! Ще залишилося тільки, щоб розбійники нагорі одне одного...»

Почувши ці слова, Мефіль та Сігрід скорчили досить неоднозначні вирази облич. Атракс зрозумів, на що натякають їхні обличчя, але здивовано сказав:

— «У сенсі???»

А за спиною почув розуміючий тон Асантала:

— «Ну, вони ж довгий час могли бути без жінок, і тому деякі з них почувалися дуже самотньо, через що й усамітнювалися іноді».

Атракс знову похитав головою, обережно ламаючи нашийник на шиї у Мефіль, примовляючи:

— «Ні. Це не лігво розбійників. Це якийсь розпущений божевільний дім. Я вже якомога швидше хочу повернутися в місто до нормальних людей!»

Майстерний нашийник із найміцнішого заліза тріснув, мов горіхова шкарлупа в руках Атракса. Мефіль здригнулася, почувши тріск металу, й знову зі страхом глянула на Атракса. «Ця неймовірна людина. Чому, володіючи такою непереможною міццю, він не веде за собою армії?»