Глава Друга (продовження 32)

Асантал сковтнув слину. У його свідомості ніяк не могли ще примиритися глибоке, піднесене почуття любові до прекрасного образу Салансеї та розуміння, що вона настільки ж розпусна, наскільки й вродлива. Кристал був бар’єром, через який могли передаватися лише платонічні почуття любові одне до одного. І ось зараз вона в плоті й поруч і хоче жити повним життям із ним у всіх сенсах цього слова. І ось, коли він трохи відійшов від благоговійного стану, розуміння того, що вона бачить у ньому чоловіка, а не тільки недосяжного друга серця у всіх сенсах цього слова, викликало в ньому незрозуміле тремтіння...

Атракс буркнув:

— «Побачимо. До того ж я прийшов не битися, а розмовляти».

Він правою рукою відсунув два важкі засуви, наче це були маленькі дверні клямки, й без особливих зусиль відчинив масивні двері. Щойно двері відчинилися, усі почули масивний, нелюдський голос:

— «Ти все-таки вирішив увійти, боягузе? І друзів своїх привів? Думаєте, вистачить сил мене здолати? Мої рани давно вже загоїлися! Тож пощади не чекайте!»

У кімнаті, яка більше нагадувала спальню представника знаті з великим ліжком і незвичайної форми меблями, немов з нізвідки виник високий, стрункий чоловік, але те, що це не людина, стало одразу зрозуміло. Темно-сіра шкіра на мужньому, гладкому обличчі сіяла матовим блиском. Яскраві бурштинові очі відливали багряним блиском. Чорне, довге, гладке волосся було зачесане назад, відкриваючи широкий лоб без зморшок. І вінчали голову, наче зубці корони, довгі загострені вуха. Одяг на ньому був небаченого ніким досі фасону, нагадуючи одяг і шкіряну броню водночас. На плечах був накинутий короткий плащ червоного кольору з високим коміром. У руках був надзвичайно красивий, майстерно виконаний клинок. Руків’я його було з вугільно-чорного матеріалу з червоними символами, такими ж, як на розі, який використовував Асантал. А довге, гравіроване золотими й перламутровими ієрогліфами лезо цього клинка переливалося блакитним полум’ям.

Це був справжній господар будинку. Його порив був сповнений рішучості атакувати, але вмить він зупинився й застиг, дивлячись на Атракса в дверному отворі. Його обличчя спотворилося від гніву й образи, й він вигукнув:

— «Який же ти підлий боягуз, Асантале!!! Сам боїшся чесного бою й знайшов чудовисько, яке мене здолає! Я не знаю, де ти знайшов таке... створіння і як ти його підкорив, але без бою я не здамся! Будь ти проклятий! Де ти знайшов цю істоту, що сильніша за Шатокая!!!»