Глава Друга (продовження 27)

Салансея грайливо підняла запитально брівки, чекаючи запитання.

— Отже, перше й головне питання. Зовні ти схожа на людину... жінку... дівчину. Прокляття! Я хочу сказати, ти багато в чому схожа на людей, але ти не людина. То хто ж ти?

Салансея кивнула й весело відповіла:

— Я — це я! Я так довго провела в цій клітці, що моя пам'ять про минуле життя випарувалася, як той червоний туман, що огортав мене. Усі мої спогади пов'язані лише з моїм коханим і з тим, як довго й наполегливо він не полишав спроб зруйнувати мої кайдани.

Атракс здивовано підняв брови, але тут же обурився:

— Дуже зручна позиція! Так зазвичай відповідають злочинці. Це ж скільки треба було там перебувати, щоб усе забути?

Салансея стиснула губи й, закотивши очі, відповіла:

— Як довго? Ну... я начебто бачила, як тільки починали будувати те місто, звідки мене забрав мій коханий.

— Це давно було? — Атракс широко розплющив очі й ляснув себе по лобі, вигукнувши: — Ільніре Всевишній! Ти бачила, як будували Бахнербаж? Та він же там не менше тисячі років стоїть!

Салансея схвально кивнула й сказала:

— Дійсно давно. От бачиш!

Здивуванню Атракса не було меж, і він знову обурено вигукнув:

— Що бачиш? Ти тисячу років тому вже була в цьому камені! А як ти в ньому опинилася? Як ти з'явилася в тому місці, де почали будувати місто? Як називався твій народ? Твоя країна? Невже ти взагалі нічого не пам'ятаєш?

Салансея заплющила одне око, намагаючись бодай щось реанімувати в пам'яті з тих часів, і невпевнено відповіла:

— Якісь нечіткі образи спливають десь у глибині пам'яті, але я не можу їх описати. А до появи Асантала люди та їхня метушня мене не цікавили... Пам'ятаю, коли мене часом помічали всередині кристала, то перелякано кричали "сукуб". Потім перестали це робити. А потім біля моєї в'язниці розкладали квіти й усілякі подарунки, і приходило багато людей на мене дивитися. І одного дня на мене прийшов подивитися Асантал... Як зараз пам'ятаю його обличчя. Таке гарне, здивоване й закохане! Пам'ятаєш, милий?

Асантал, усе так само обливаючись сльозами, кивнув.

Атракс нахмурився й похмуро сказав:

— Сукуб... Значить, таки справжній живий демон.