Глава Друга (продовження 21)

Такого жаху вона не відчувала в жодній битві. Люди падали один за одним, а рикаюча постать нелюда продовжувала невтомно метушитися сюди-туди. І на тлі всього цього жахливий незнайомець встигав піднімати колишнього ватажка грабіжників, що валявся майже без свідомості, й завдавати неймовірної сили дзвінких ударів по його обладунках, від чого той був увесь у вм'ятинах і тріщинах. А на самому чужинцеві не було жодної подряпини. Ні леза клинків, ні стріли не могли його дістати. Він ричав, бив і жбурляв дорослих, кремезних, розлючених чоловіків, немов перини! Сіґрід відчула, як її проймає тремтіння. І в одну мить вона усвідомила, що все закінчилося. Посеред зали залишився стояти лише один чужинець, а всі навколо стогнали й корчилися від болю...

Атракс був розлючений! Як можна бути таким підлим, щоб заради себе підставити під удар всіх навколо. Атракс кожному завдав ударів у больові точки. Нічого не зламав і не пошкодив. Через пів години біль мине, а страх залишиться. Але цей ватажок! Хотілося його ще побити! І тут він почув, що Асантал, бувши майже без свідомості, намагається радісно сміятися й бубонить собі під ніс:

— Так, так, так!!!

Збожеволів, чи що?

Атракс підійшов до нього й мало не ахнув, як змінилося його обличчя. Воно було по-дитячому осяяне незрозумілою радістю, і він плакав. Атракс скривився й запитав:

— Що з тобою таке? З глузду з’їхав?

Асантал захоплено подивився на нього й спробував вигукнути:

— Це ж ти! Як я одразу не зрозумів! Це ж ти! Ти Молот Вершителя! Це маєш бути ти!

Атракс кивнув і відповів:

— Зрозуміло. Збожеволів, ну гаразд. Піду я звідси.

Асантал несподівано спритно простягнув руку й схопив Атракса за ногу, жалібним тоном вигукнувши:

— Я не збожеволів! Я молю тебе, виконай моє прохання! Я на все згоден! На все! Тільки виконай одне прохання, якщо зможеш! Благаю тебе! Я можу тобі ноги цілувати або вилизати, але молю тебе всіма Богами, не відмовляй!

Цієї миті до Асантала підбігла мініатюрна дівчина й почала його всіляко гладити й цілувати, примовляючи:

— Живий, живий.

Він ніжно поцілував її в лоб, чого вона не очікувала, й лагідно сказав:

— Алсі, мила, допоможи мені зняти обладунки й підвестися.

Дівчина зі здивуванням на обличчі почала всіляко допомагати. Ніколи Асантал не був із нею таким добрим.