Глава Друга (продовження 17)

Атракс, залишаючись на місці, голосно сказав:

— Давай битися голіруч. Усі повинні побачити мою всепереможну міць! Усі повинні відчути відчай!

Тантора заревіла й завдала удару залізною рукавицею в обличчя. Але цей страхітливий чужинець миттєво виставив руки, блокуючи удари. В одну мить чужинець пірнув під кулак Тантори й завдав їй дзвінкого удару передпліччям у панцир, залишивши в ньому вм'ятину та тріщину.

Колись у п'яній бійці північанці вдарили веслом по спині. Зараз цей удар був дуже схожий за відчуттями, і це було в обладунках! Це не людина — це просто чудовисько! Але відступати нікуди!

Тантора знову завдала удару, який Атракс, звісно, заблокував, але поли халата незбагненним чином заплуталися за рукавицю. Вона щосили відсмикнула руку, розірвавши халат, і завмерла. Крізь розірвану тканину вона побачила щось нелюдське. Щось таке, що викликало глибинний страх.

Атракс стиснув губи й суворо сказав:

— Це мій улюблений халат! Я злий!

Він скинув із себе пошматоване вбрання, і всі навколо ахнули, а Мефіль узагалі скрикнула, уткнувшись у плече Гедрун. Усі побачили жахливі, нелюдські м'язи чужинця, які, здавалося, ворушилися самі по собі, немов це був величезний клубок змій.

Грабіжники стали кричати:

— Це Ібліс!!! Це сам Ібліс прийшов нас усіх забрати в пекло!!!

Атракс же наблизився до північанки, що застигла в шоковому стані, і, схопивши за поперек, став підіймати над землею. Вона розкрила рота від жаху, розуміючи, що зараз цей демон безжально вдарить її об кам'яні плити на підлозі, і в обладунках залишиться лише криваве місиво замість неї — рабині, а колись гордої войовниці Півночі.

І, піднявши північанку на витягнуті руки, він різко її опустив. Вона лише встигла ахнути, готуючись до смертельного удару об плити. Але в останню мить Атракс спритно її підхопив й акуратно поклав біля тремтячої Гедрун. Від ривка у північанки під шоломом розпатлалося волосся, і полум’яно-рудий локон випав на металеві обладунки.

Атракс помітив це й одразу пригадав північанина Торвальда та його віщий сон. Він став над північанкою й сказав:

— Зніми-но шолом!

Вона мовчки, слухняно лежачи, стягнула з себе шолом. На плити впало волосся неймовірного полум’яно-рудого кольору, обрамляючи гарне, акуратне обличчя жінки з білою шкірою, років сорока.