Глава Перша ( продовження 7)

Місце міської канави було похмуре, безлюдне і жахливо смерділо. Сюди рідко заглядала варта і звичайні люди. Ось і зараз, окрім трьох чоловік, тут більше нікого не було. Зупинилися мовчазні три фігури одночасно, як за командою.

Командир розбійників блискавично витягнув ятаган з піхов і завдав такого ж різкого короткого помаху, щоб лезо встромилося в шию людини попереду. Але ятаган зі свистом розсік повітря. Атракс з нелюдською швидкістю нагнув голову й тіло злегка вперед так, що смертоносне лезо прослизнуло за кілька сантиметрів над чалмою. Він не поспішаючи повернувся до розбійників обличчям і, усміхаючись спокійно, сказав:

— Хм... Підло. Як і очікувалося. Так вуаль розбійника повністю огорнула твою свідомість. Хоча я бачу, злість покинула тебе. Зараз ти думаєш: пощастило мені чи ні, і яким ще трюком мене зачепити. Що ж, давай, а я подивлюся.

Худий старий розбійник стояв з широко розкритими очима. Він так і знав, що людина перед ними – чаклун. Від такого удару людина не може ухилитися. Чому Хасан його не послухав! Чому не заманили чаклуна в пастку! А тепер що? А якщо Хасан не впорається? Хоча Хасан не програвав нікому, окрім ватажка...

Хасан шмигнув носом і зі словами:

— Я зрозумів. Бій буде серйозний, — скинув із себе сорочку, оголюючи розвинені жилаві м'язи.

Атракс, також усміхаючись, сказав лише:

— О-о-о!

І бій почався! Хасан дивився тільки в очі усміхненому Атраксу. Він робив випади й фальшиві випади, колючі удари, стрибки вбік, вперед. Лезо ятагана рубало повітря і на витягнуту руку, і майже біля самого противника. Але Атракс, усміхаючись просто неймовірно, з нелюдською швидкістю ухилявся від усіх атак, немов довгі роки спарингував із Хасаном і знав напам'ять усі його трюки та хитрощі.