Глава Перша ( продовження 3)

Атракс, усміхаючись, на повні груди вдихнув життя міста і, вливаючись у гучний потік, попрямував до припортової частини – однієї зі своїх улюблених частин міста. Там розташовувалася одна з десятків загальних спалень для малозабезпечених верств населення. Спальні такого типу були й місцями, де можна було поїсти, переночувати та провести час за іграми в шахи, карти й кості. Тут можна було почути й цікаві бесіди, і пісні недорогих музикантів. І все це з видом на порт і безкрає море, що кипіло від суден різних розмірів і комплектацій.

Атракс неспішно маневрував серед строкатого людського потоку. Палючі списи спекотного сонця майже не досягали людей, бо їх зупиняли тканинні тенти, закріплені на стінах протилежних будинків. Ось він звернув на вулицю, що плавно йшла ліворуч, у бік порту. Перед самою набережною ця вулиця розширювалася. На ній почали з'являтися крамниці вуличних торговців. І хоч ця вулиця не прилягала до торгового кварталу, на ній також велася торгівля всім, що можна уявити: від декоративних співучих птахів у клітках до масивних рукописних книг, від горіхів і сухофруктів до килимів.

Раніше, до впровадження королівської реформи, тут також велася работоргівля. Однак реформа заборонила работоргівлю, а точніше, її реформувала. Відтепер той, хто раніше таврувався як раб, нині називався сертифікованим некоролівським працівником. Тепер колишні работорговці повинні були оцінювати своє "майно" у спеціальній королівській комісії та отримувати на кожного сертифікат, у якому зазначалася країна й причина, чому дана людина стала рабом, а також знання та вміння, якими володіє колишній раб. Також, згідно з новою реформою, торгівля колишнім рабом здійснювалася лише за його власної згоди.

І найголовніше – колишні раби більше не жили в приміщеннях, які належали работорговцям. Тепер для цього були побудовані або переобладнані численні будинки, де колишні раби жили майже як звичайні люди, лише з одним винятком – на лівій руці був особливий браслет, який зняти було практично неможливо. Але якщо бути точнішим, браслет можна було зняти з руки, не пошкодивши її, за допомогою досвідченого коваля або злодія замків. Однак це задоволення було не з дешевих, та й мало хто захотів би братися за таке незаконне підприємство. І на додаток до всього, за браслет, проживання, харчування та одяг непроданих колишніх рабів работорговці платили зі своєї кишені. Лише при дотриманні всіх цих умов могла здійснюватися торгівля людьми. Усі інші види торгів людським ресурсом стали поза законом.

На початку работорговці підняли масштабний бунт по всьому королівству. Однак спочатку один, потім інший работорговець спробував провести торгівлю своїми не-рабами й усвідомив один надзвичайно привабливий нюанс – ціну на сертифікованого некоролівського працівника можна було ставити настільки завищену, наскільки дозволяла власна совість, і податки з неї платити не треба було. І почали работорговці намагатися навчати своїх не-рабів усьому, чому можна навчити, й продавати сертифікованого майстра за неймовірні гроші. Ось так бунт і закінчився. Людей на продаж стало менше, золота в кишенях колишніх торговців людьми набагато більше. Багато людей із простолюду за власною волею ставали не-рабами, щоб отримати першокласне навчання та вміння і надалі викупити самих себе з рабства. У народі колишніх рабів почали називати дуже просто – не-раб.

Атракс, розуміючи, як усе змінилося за ці десять років, не міг натішитися новим форматом життя. Адже відтепер більшість людей справді живе. Не животіє, а живе по-справжньому, будуючи плани на своє майбутнє та майбутнє своїх нащадків. Особливо в цьому напрямку допомогло впроваджене реформою поняття оренди житлових приміщень. Відтепер практично будь-яка молода сім'я могла орендувати собі житло на десятиліття за цілком помірну плату й жити як окрема повноцінна ланка суспільства.

Атракс вийшов на набережну порту. Дихання одразу огорнуло морською свіжістю. Він повернув праворуч і майже одразу опинився біля порога спальні. Це була простора тераса з дерев'яною підлогою, пофарбованою в коричневий колір, дахом, для якого служили найпростіші та найдешевші сірі шатра, зшиті між собою. На підлозі розміщувалися подушки з матрацами з найдешевшою набивкою, обтягнуті синьою візерунковою тканиною. Поруч із матрацами стояв невеликий невисокий дерев'яний столик чорного кольору із золотими візерунками. Зі спальні доносилася пісня у супроводі струнних і флейтових інструментів – музична трупа з чотирьох чоловіків та однієї жінки, розташувавшись посередині тераси, виконували свої композиції. Де-не-де на матрацах лежали люди. Деякі сиділи групами по троє чи п'ятеро й грали в кості та карти.

Атракс широко усміхнувся. Ось нарешті знову сюди прийшов. Як же він любив простоту й аскетичність цього місця. Нічого зайвого тут не було. Усього вистачало для того, щоб віддатися лінивій насолоді, спостереженню за киплячим життям у порту та набережній і зануренню у свої думки…

Атракс усім серцем обожнював контраст між тренуваннями в кам'яному кар'єрі в майже нелюдських умовах, а потім безтурботне ліниве перебування в цій спальні. Він зняв сандалі, обтрусив їх і зайшов під терасу. Атракс вибрав найближчий матрац до входу і, радісно зітхнувши, неспішно напівлежачи розмістився на ньому, не відводячи погляду від набережної. Майже одразу до нього підійшла повна жінка, вік якої вже хилився до вечора. Вона запитала незвично мелодійним, майже юним голосом:

— Чого бажаєш, подорожній?

Атракс, закинувши руки за голову, ліг на матрац і, усміхаючись, сказав:

— Привіт, Юдиф! Дай усе ваше найкраще й найсмачніше!

Жінка усміхнулася у відповідь і сказала: