41

Ламані уламки посміхаються, як у кривому дзеркалі. Відображення танцюють до глибини
воронів, що останню пляшку осушили поглядом. Спопеляється. Пустеля настільки
холодна, що навіть буйство піску втихомирилося. Що народився в сорочці. Попелясто-сірий,
як моя сивина за милом візерунковим, як пустотливі старовинні хати. Стрункі, але
засмучені, як кілки мого альта. Смальтою під дахом візерунок. Такі
закономірності частинок, прискорених нерівномірно. Говори з ними де хочеться, інакше
будеш вічно боятися себе. Не проявлена. Плівка або касета. Виснажена навиворіт.
Назубок завчив молитви тільки в ім'я світанків. Щоб зустрічати або йти під
водоспад по голову. У ній думки не світлі, а клубом невизначеності з розіп'ятими
венами і мурашками по шиї так, з побоюванням. З оглядкою на вихор позаду, а корінням з очей.
Ми настільки різнопланові, що незрозуміло, як поєднання. Не звучить, як здавалося б
би, але все ж таки має єдиний фонізм. Це не афоризми осені, що відступає від вікна із
застиглою посмішкою жаху на обличчі. У неї в пилу і під трамваєм. Дивно думати як
по рейках. Йдуть із вокзалу нові тонни співзвуч. Цей непорушний союз не був
оцінений свого часу належним чином і нині хмуриться. Не кліпай, шепоче, в синяве
небо.

Попелястий сніг. Так часом, якщо не багаттям, звучить сі-мінор. Потріскує так само, але
більш обережно. Щоб не кликати похмуре обличчя війни. З ватною емоцією.
Зеленим біля-кольором. Так вібрували в голові слова. Це був майже відтінок, а вона
була права - піти легко, якщо крила не зв'язані, але є ж розум. Що, якщо ланцюги на
ньому?
Так згасне остання пісня дельфіна в повний зріст. Давно не завозилася тирса, від
того занудьгував завойовувати. Розбиті. Уламки по підлозі. Або по землі. Рідною і
несмачною, але такою теплою просто від того, що є. Давно не ходили по сіль.
Заплуталися нитки. Ходили по краю. А чи добре?
Потоки спліталися і заспівали. Потоки розбилися. Ти рости під Сонцем, а я колисковою вночі прийду тебе задушити.