37

Не виноси. На кисті болю, а на сні - пам'ять про білі стіни. Вітхих, мов старі
хати під вітром. Змін. Переміщення в просторі порожнечі. Знову туди ж.
Повоєнні сни. Саме такі у них стани й атмосфери. Сталося. Тремтіння,
заломлене в сапфірово-синьому. Б'є вогнем у спину і жорстокі скелі. Тому що
такий у них канон. Канули в ніч позамежної висоти звуки незалежних неметалів.
Цим повітрям, як здавалося, можна дихати. Але гриби підриваються. Вони такі
руді, як опади закопаної солі. Що рветься на волю. Опускаючи очі, помирають
безвольні мушки і музика аскетичного уробру. Так, це та мислеформа і вона не
поборола себе. Намоклі стіни забутої Лаври. Здається таким знайомим, а на ділі впертий день. 643-й чи який із них сьогодні? Коли стрілки перевелися. Іди, не
томи пригоріле. Так на природі буває, а будинки - хиткі, бо продали душу
за електронні співзвуччя нічого. Такі створіння нікуди не йдуть - їх утримує страх
неминучого. Павуки на сталі накреслили свої невідомі символи. У техніці
гліптики, тільки в іншому відображенні. По головах і стінах. Щось не так скоро, як
хотілося б. Запіканка звучить так смачно, а насправді - по-різному. Такий
розвиток обставин поминає себе під грозою взимку. Норвезьке Сонце -
холодне, але так тільки здається. Криками криво згинаються безхазяйні по роках. Не
продам прострочених душ. У яйці зародилася свідомість, а в тих самих снах - чи життя?
Я хотів повернутися до підніжжя світобудови, а там - лише холодне гарбузове желе.
Зате щиро, що не менш важливо. Іди. Чисті травневі обмивання під грецькими
колонами. На хвилях гойдає. Чи то натхнення, чи майже цитата, але quasi una
fantasia. Збожеволілий гомін. Скажені очі ходять по колу зі швидкістю світла.
Обриваються з дахів, як краплі від гелікоптера. Цей прекрасний низький звук
належить не йому, як могло б здаватися. Піднімаються вкрай схвильовано. Це
безглуздя. Без структури. Без пригод.
Буденність.