33

тридцять три тисячі двісті один. це число, яке останнім горіло перед вибухом.
на кораблі забутих моряків. незбутньо. горіли й твої вогні нічного міста або
застуди. мені далеко до тебе, а тобі ще холодніше. тому, що ти моя заполярна
тінь. так влаштована півсфера.
тридцять три тисячі двісті один. стирають пил з окулярів, а я попіл з повік. втомлених і
пониклих, як стара балакуча верба. я б не ходив за це місто жодного разу. заперечення
фраз нічого не дасть, а ти подумай.
мені до тебе, як до бога - 2 тисячі років. чи так писалося, чи пам'ять касету затерла,
а я вже склом у горлі. чи бувало?
метеоритний дощ, але хочеться вірити, що зірки. віра вмирає першою чи в
в середині за цією логікою? я пройду по дотичній оголених проводів нервів, а ти, в
своїй мелодії, але кусай почуття. кущисті, як північні лишайники на ніч. у тому
самому, де вогні.
дві тисячі років. до вибуху і до розриву пам'яті. тоді в ній не було ні характерів,
ні кратерів, а тільки глибина. Маріанської западини.
на чужій руці бездонні садна, а ти болиш. немов серце, але вище пекла. не вируй.
не бури під собою самозаймисту землю. не шепочи порожнечі "люблю". а вона
"тебе немає". незаймана. ні руки, ні душі, ні голосу. не загублена і забута знову.
абстрактна і широка. безформна і безбарвна, як чайки над світом не
ластівки, порожнеча. і гримаси криві в крапки втрачають сенс і себе. якби не ви, то
і я б уже давно кАнув. здається, так починається.
так трава на росі боса і краплями через капкани павуків. ця вм'ятина в душу
забилася, а ти з кута. як фрагменти пилу. як мозаїка, що забулася в підземеллі
тоді й сьогодні вночі.
не клич її так, усе одно бездушне серце забувається міцно.