Тут хтось є

Їх зібрали не в їдальні.
Маленька зала біля ангара сім: стіл, голограма планети, серп уламків на зворотному боці, і червона крапка на денній півкулі — там, де Родні нарешті прибив азимут. Стріла стояла вже в формі. Очі недоспані. Після ночі з моделлю летючого міста ніхто не вдавав бадьорості.
Саманта Уолес говорила стоячи, без зайвого.
— Розвідка. Не штурм. Не збір сувенірів. Загін Стріла летить на точку сигналу. Одна машина. Решта — на «Прометеї», готові.
Родні Гарфілд не сидів — ходив. Халат знову поверх форми, планшетів два.
— Зв’язок з поверхні буде гівно. Магнетизм, уламки, атмосфера, ще й сам передавач, якщо він пошкоджений. Ви мене почуєте уривками або не почуєте зовсім. Якщо вам знадобиться допомога — ви не зможете її попросити. Я повторю, бо люди в такі моменти кивають і не чують: не зможете попросити. Маяк Стріли ми ловимо грубо. Голос — ні. Не обіцяйте одне одному, що «Прометей» витягне. «Прометей» буде глухий.
Прабу відкрив рот. Нардо закрив йому це поглядом.
Саманта:
— У вас година на розвідку. Двадцять хвилин туди. Двадцять назад. Це не побажання, це свого роду наказ. Дедлайн. Якщо через годину після посадки ви не вийдете на зв’язок хоча б маяком — я кидаю три групи підтримки. Не тому, що вірю в казки. Тому, що лишати шістьох унизу без слова я не буду. Нардо?
Джеймс Нардо кивнув раз.
— Згода. Година. Маяк, якщо голос не пролізе. Стріла не розповзається далі за візуал. Не граємось у порятунок світу за дев’яносто хвилин.
Естер хмикнула без усмішки.
— Дев’яносто хвилин. Як зміна в кав’ярні, тільки з гвинтівками.
— Харріс, — сказала Нора з боку. — Без кав’ярні в каналі. Унизу вам буде не до чайових.
Рід стояв зі схрещеними руками, щоб не видати пальці. Скарлет — планшет уже на ремені, червона форма, обличчя зібране. Тайлер мовчав, як людина, яка вже склала аптечку в голові.
Саманта глянула на Ріда.
— Колдер. Символів Гелікса там може не бути. Не шукайте двері, яких вам не ставили. Ви пілот і очі. Квін — сенсори. Нардо — рішення. Все.
— Зрозумів, — сказав Рід. — Без дверей. Курс і ноги.
Родні тицьнув у червону крапку.
— Сигнал усе ще три-два-три, дірявий, з планети. Не з уламкового кільця. Точка — велика металева маса в рослинності. Можливо, корпус. Можливо, ангар, який впав і виріс крізь нього ліс. Я не знаю. Тому ви й летите.
Нардо:
— Стріла збирається. Десять хвилин. Хто забуде магазин — лишається слухати Родні в навушнику годину. Це гірше за поверхню.
Прабу прошепотів Ріду, вже на виході:
— Він жартує?
— Він ріже яйце рівно, — сказав Рід. — Жарти в нього теж рівні.

Ангар пах озоном і страхом, який люди маскували перевіркою ременів.
Вейл з техніків махнув Ріду двома пальцями: магніт. Рід показав великий. Сьогодні навіть фольклор хотів жити.
Зброю видали швидко. Скарлет тримала гвинтівку вже впевненіше, ніж учора в уяві — палець зі спуску, як учила Естер. Рід пристебнув кобуру й спіймав себе на думці про фургон: тоді найстрашнішим був пес у дворі клієнта. Пес хоч гавкав зрозумілою мовою.
У рампі, ще до двигуна, Нардо зібрав їх у коло. Не місток. Свої.
— Говоримо зараз, бо унизу буде пізно. Родні сказав правду. З «Прометеєм» зв'язку у нас може не бути. Між собою — канал Стріли, короткими. Якщо канал сяде — жести, свист, ноги. Не кричимо «я в порядку». Нортон забороняє, і я теж. Питання.
Прабу:
— А якщо це СОС? Ну… справжній. Збили їх, вони увімкнули допомогу, ніхто не прилетів, бо сигнал як писляк. Або прилетіли — і теж лежать у кущах. Тоді ми що? Махаємо «привіт» чи цілимось у кущі?
Естер:
— Спершу кущі не стріляють. Якщо стріляють — тоді вже не махаємо. Я не хочу вбити вцілілого, який три роки їсть мох і раптом бачить шість стволів. І не хочу, щоб вцілілий з’їв нас, бо ми «гості».
Тайлер:
— Вцілілі, якщо є, можуть бути хворі, злі, голодні, або всі три варіанти. Не обіймати. Не годувати з руки. Не світити в обличчя ліхтарем як у кішку. Колдер, ти слухаєш? У тебе обличчя «я відкрию двері». Дверей може не бути. Може бути паща.
Рід кивнув.
— Слухаю. Я не ключ на кожні двері. Вчора сам це сказав. Сьогодні ноги.
Скарлет підняла планшет.
— По частоті, ще з орбіти, це не пісня і не маяк «ми тут живемо, заходьте на суп». Це тривога. Аварійний контур. На землі так кричать кораблі, коли вже пізно кричати. Я підтверджу на місці. Але попереджаю: тривога не значить «рятуйте нас». Тривога значить «погано». Погано буває по-різному.
Нардо:
— Можливі вцілілі. Можлива порожнеча. Можливе те, що зробило з міста на орбіті щебінь. Хто б це не був — не наша вагова. Ми не ліземо в бійку з тим, хто жує квартали. Ми знімаємо, слухаємо, повертаємось. Квін права: година. Не день.
Прабу потер шию.
— Яка цивілізація так робить? Ну… щоб і орбіту, і низ. Це ж не сварка сусідів. Це хтось, хто вміє вимикати народи.
Естер:
— Або вміло вимкнули самі себе. Люди теж уміють. Не обожнюй ворога заздалегідь. Це лінь.
— Я не обожнюю, — образився Прабу. — Я боюсь. Це чесніше.
Рід глянув на Скарлет. Вона вже дивилась на нього.
— Якщо розділимось, — сказав він, — не далеко. Я не хочу шукати когось із вас у лісі з уламками.
Нардо:
— Розділимось, якщо точка велика. Дві трійки. Візуал на межі. Канал. Ніяких «я тільки за ріг». За ріг — це вже інша історія, і в нас на неї немає хвилин.
Тайлер підняв кейс.
— Пакети від нудоти. Атмосфера схожа, але схожа — не значить «пий з калюжі». Маски до моєї команди. Знімаємо, коли я скажу, не коли Колдер захоче відчути вітерець.
— Я не романтик вітерця, — сказав Рід. — Я романтик магніту. І то один раз.
Естер фиркнула. Коротко. Живо.
— Фольклор летить з нами. Посади рівно, сержанте. Мені подобається мій хребет.
Нардо в канал, уже на всіх:
— Місця. Двигун. Виходимо тихо. Стріла, ви готові до всього, включно з тим, що «все» виявиться тишею. Тиша теж кусає.
Рампа. Ремені. Рід сів за штурвал. Скарлет — праворуч, кабель у планшет. Ззаду — дихання п’ятьох людей, які ще вчора аплодували жовтому, а сьогодні летіли на кульгавий крик.

Атмосфера вдарила так само, як тоді, в першому спуску, якого не було: демпфери, тряска, корпус без крил, який усе одно різав повітря, наче йому крила тільки заважали б брехати.
— Тримає, — сказав Рід крізь зуби. — Краще, ніж я думав. Гірше, ніж я хотів би розповідати Морроу.
— Морроу потім, — сказав Нардо. — Курс на крапку.
Скло прояснилось.
Планета була жива.
Не сірий диск з орбіти. Внизу йшло зелене — густе, нерівне, ліс і щось схоже на поля, які ніхто не сіяв, просто відпустив. Ріки блищали. Хмари звичайні, образливо звичайні. І по всьому цьому, як віспа, — уламки. Білі, чорні, іржаві, скляні. Крило розміром з ангар, устромлене в гай. Ребро корабля, по якому повзуть ліани. Блок вікон, що колись був житлом, тепер — скелет з птахами, якщо це були птахи.
Скарлет говорила тихо, робочо:
— Біосигнатури є. Дрібні. Тварини, комахи, не люди. Або люди, які не світяться так, як ми звикли. Атмосфера: кисень, тиск прийнятний. Магнетизм скаче плямами. Крапка сигналу — прямо. Велика маса. Метал плюс… органіка? Змішано. Дивно.
Прабу припав до ілюмінатора.
— Ніби хтось узяв гумку й стер населення. Будинки. Кораблі. Лишив ліс і сміття. Ліс навіть не злий. Ліс просто працює. Це мене бісить більше, ніж зуби.
Естер:
— Ліс завжди працює. Він не підписує ваші договори.
Тайлер:
— Пульс у всіх вище. Це норма. Не гіпервентилюйте в маски. Колдер, ти білий.
— Це світло, — сказав Рід. — І те, що я бачу дитячий майданчик з орбітального сплаву посеред дерев. Або це не майданчик. Мозок домальовує гойдалки, бо боїться порожнього.
Нардо:
— Не домальовуй. Сажай. Дистанція від маси — не на дах. Поруч, підемо  ногами, не щоб нас з’їло, якщо дах проснеться.
Рід повів Стрілу вниз. Зелене стало гілками. Уламки стали стінами. І тоді вони побачили джерело.
Це був корабель.
Не «уламки корабля» в побутовому сенсі. Квартал. Цілий міський квартал, що впав з неба й ліг на бік. Корпус ішов за пагорб і ще за пагорб. Чорний метал, прорізаний зеленим. Вікна як вулиці. Стислі палуби, вивернуті назовні. З одного кінця — ніс, тупий, оплавлений. З іншого — щось, схоже на двигуни, в яких уже гніздились рослини.
Сигнал на планшеті Скарлет став густішим. Три-два-три. Ближче. Зліше. Або просто голосніше, бо вони нарешті стояли біля рота того, хто кричав.
— Тривога, — сказала вона. — Підтверджую. Аварійний контур. Не навігація. Не маяк «дім». Кричать.
Рід вимкнув магніт навпаки — увімкнув, сів, сказав у канал навмисне:
— Магніт є. Пес лежить. Можна йти.
Естер:
— Браво. Медаль з листя потім.
Рампа. Повітря. Тепле. З запахом мокрої землі, металу й чогось солодкого, як гнилі фрукти. Тайлер потримав їх у масках дві хвилини, глянув на прилад, кивнув.
— Можна знімати. Тільки не цілувати дерева.
Вони ступили.
Трава була звичайна на вигляд і незвичайна в деталях — край листа сріблився, ніби пил. Під ногами хрустіло не тільки гілля: дрібні уламки, скло, щось як кістка, що Тайлер одразу ткнув ногою й похитав головою — сплав.
Прабу свиснув тихо.
— Квартал. Я в Кернвеллі ходив до школи в рази меншої за це.
— Ти в Кернвеллі не ходив, — сказала Скарлет. — Ти вигадуєш біографії, коли нервуєш.
— Це моя професія, — сказав Прабу. — Вигадувати, щоб не закричати.
Нардо показав вперед, на розрив у борту — темний, як печера, обплетений корінням.
— Туди. Квін веде по сигналу. Харріс зі мною в голові колони. Колдер, ти не тільки пілот. Ти очі на символи, якщо раптом з’являться. Та вогнева підтримка. Нічого не чіпай, поки я не скажу. Сейнз — фланги, діри в підлозі, те, що любить падати. Нортон — середина. Пішли. Година вже їсть нас.
Вони пішли пішки вздовж чорної стіни, високої як п’ятиповерхівка, і розмовляли, бо тиша тут була гірша за сигнал.

— Якщо це СОС, — сказав Прабу, не втримуючись, — то вони сиділи в цьому залізі й чекали. Дні. Може, роки, якщо системи тягнули. Уявляєте? Кричиш, а орбіта вже мертва, а низ уже в лісі, а ніхто не летить, бо тебе майже не чути.
Естер:
— Уявляю. Тому не роби з нас кавалерію, яка запізнилась на ювілей. Ми не їхня кавалерія. Ми чужі з годинником.
Скарлет, не відриваючись від планшета:
— Частота брудна, але малюнок тривоги земний за логікою: повтор, пріоритет, немає «все добре». Хто б не писав протокол — він хотів, щоб прийшли. Питання, чи прийшли вже. І чим закінчилось.
Рід дивився на оплавлений край борту.
— Орбітальне місто рознесли. Це впало сюди. Або впало саме, або його зняли. Якщо зняли — стрілець уміє бити і в небо, і в ґрунт. Мені не подобається вагова.
Тайлер:
— Мені не подобається органіка на металі. Дивись. Ось тут пластина не прикручена. Вона… вросла. Як ніготь. Кораблі так не ремонтують у доках Мероу.
Нардо зупинився біля розриву, підняв кулак. Усі стали.
— Всередині темно. Ліхтарі. Палець зі спуску, Квін. Колдер, теж. Сейнз, якщо скажеш «о, цікаво» — я тебе виведу за вухо.
— Скажу «погано», — прошепотів Прабу. — Я вчився.
Вони ввійшли.
Палуба всередині стояла під кутом — корабель лежав не рівно. Ходити довелось косо, як по палубі в шторм, якого не було. Повітря тепліше. Запах солодший. Стіни: чорний сплав, матовий, без швів у звичному сенсі. І поруч, місцями, — щось світло-сіре, пористе, як кора дерева, тільки теппле на вигляд. Воно затягувало тріщини. Як пластир. Як м’ясо, яке вирішило бути шпаклівкою.
Прабу таки сказав, дуже тихо:
— Погано. Але красиво. Вибачте. Рот мій ворог мій.
Естер:
— Рот у розвідки завжди такий. Тримай його на повідку.
Скарлет показала вперед.
— Сигнал. Прямо. Нижче палубою. І… розгалуження. Два коридори, обидва «теплі» по полю. Якщо підемо однією купою, не встигнемо за годину.
Нардо не любив це. Було видно.
— Дві групи. Колдер, Квін, Сейнз — лівий, за градієнтом сильніше. Я, Харріс, Нортон — правий, на відсікання й діри. Канал відкритий. Якщо канал сяде — повертаєтесь сюди, до розриву, не глибше. Не шукаємо одне одного— повертаємося до розгалуження. Сюди. Без героїз...
Він обірвав себе, підібрав слово.
— Не шукаємо одне одного як у кіно. Шукаємо як люди, яким треба вийти живими до маяка. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — сказав Рід.
Скарлет кивнула. Прабу ковтнув.
Нардо ще раз:
— Вцілілі. Якщо є — зброя вниз, голос рівний, ніяких «руки вгору» з порога, поки не побачите зуби. Якщо зуби — Харріс вирішує першою. Колдер не відкриває те, що не просили відкривати. Час пішов.
Вони розділились.
Лівий коридор з’їв світло швидше. Рід ішов другим, Скарлет першою по сенсору, Прабу ззаду, як людина порогів, яка цього разу пороги рахувала вголос:
— Один люк. Два. Діра в підлозі, ліворуч, не туди. Боже, воно дихає?
— Не дихає, — сказала Скарлет. — Це твій пульс у навушнику. Вимкни уяву на третину.
Рід:
— Прабу. Якщо вцілілі нас побачать зі стволами — вони подумають, що ми ті самі, хто зняв їхнє небо. Тож обличчя тримай не «штурм». Тримай «ми теж заблукали».
— Я завжди заблукалий, — сказав Прабу. — Це мій талант.
Канал пискнув. Естер:
— Праворуч порожньо. Сліди тяги. Щось волочили. Не свіже. Або свіже для лісу. Нортон каже, не кров у нашому сенсі. Чорна пляма, блищить. Не лизати.
Тайлер у каналі:
— Дякую, Харріс, за інструкцію, яку я не давав. Колдер, як у вас?
— Темно. Косо. Сигнал ближче. Стіни… ремонтують себе. Я не поетизую. Я бачу, як щілина затягнута тією корою.
Нардо:
— Не чіпати кору. Квін, час.
Скарлет:
— Двадцять хвилин уже з’їли на ноги. Всередині лишилось… мало. Треба швидше, не глибше.
Вони звернули ще раз — і почули.
Не три-два-три в планшеті. Звук. Живий. Скрегіт, потім щось як видих через трубу, потім знову скрегіт. З коридору ліворуч, вужчого.
Прабу зупинився так, що Рід мало на нього не наступив.
— Погано, — прошепотів він. — Ось це вже не пульс.
Скарлет повернула планшет.
— Сигнал звідти. І звук звідти. Одне місце.
Рід підняв гвинтівку не до плеча — нижче, як учили: є, але не перший аргумент.
— Нардо, — сказав у канал. — Звук. Кімната. Двері… зараз подивимось. Не заходимо. Чекаємо вас.
— Чекайте, — відказав Нардо одразу. — Не будьте першими трупами в звіті. Йдемо.
Вони підійшли до дверей і стали.
Двері були зі суцільно чорного сплаву, товсті, без ручки в земному сенсі. І вони були вивернуті в коридор. Не всередину, як після вибуху ззовні. Назовні. Петлі вирвані в цей бік. Метал загнутий пелюстками, ніби хтось або щось вилізло з кімнати в прохід і не спитало дозволу в інженерії.
Прабу відступив на крок.
— Вилізло, — сказав він. — Не «відчинили». Вилізло. Я не хочу знати, якої воно ширини.
Скарлет посвітила в отвір. Пил. Червоне миготіння десь у глибині, в такт. Три. Пауза. Два. Пауза. Три.
— Там, — сказала вона. — І звук стих. Або сховався.
Рід стояв і дивився на вивернутий сплав. Думав про жовті двері порталу. Думав, що деякі двері краще лишати вивернутими.
Кроки справа. Нардо, Естер, Тайлер. Швидко, не бігом. Побачили петлі. Естер тихо вилаялась. Тайлер одразу глянув під ноги, на поріг, на стелю.
Нардо кивнув.
— Тепер. Разом заходимо. Я перший. Харріс. Потім очі. Сейнз, двері за нами — не в сенсі зачиняти, в сенсі дивись, щоб ніхто не зайшов у спину. Квін, планшет живий. Колдер, руки зі спуску,дивись уважно, поки  не буде видно символи. Можливо щось впізнаєш. Пішли.
Вони зайшли.

Це була рубка.
Не земна. Крісла — якщо це були крісла — довші, вужчі, під інший хребет. Панелі вросли в стіну. Вікна, де мали б бути, затягнуті чорним і зеленим ззовні: ліс тиснув на ілюмінатори, як цікавий сусід. І всередині, ясніш ніж будь-де, було видно шов.
Половина рубки — суцільно чорний метал. Різаний, точний, холодний.
Інша половина — органіка. Вирощена. Ребра дуг, як у звіра. Провідники, схожі на жили, пульсували слабко, майже соромлячись. Там, де метал тріснув, кора-плоть залізла й тримала. Там, де консоль умерла, з підлоги піднявся гребінь і облизав її знизу, ніби корабель умів себе латати, коли рук уже не лишилось.
Прабу прошепотів:
— Він себе ремонтував. Поки міг. Поки хтось кричав. Поки…
— Мовчки, — сказав Нардо, але м’яко. — Дивимось.
Естер обійшла периметр, ствол у кутах.
— Нікого. Сліди… є. Подряпини зсередини на підлозі. До дверей. Те саме «назовні».
Тайлер не чіпав жил.
— Тепле. Не як тіло. Як мотор, якому лишили одну свічку. Я не лікар для цього. Я лікар для вас. Не тицяйте пальцем.
Скарлет уже йшла до дальнього кута. Рід за нею.
На стіні, на панелі, що була то металом, то плівкою, бігли символи. Рядками вниз. Швидко. Світло не жовте й не сине — брудно-біле. Літери, знаки, зламані кільця, риски. Рід зупинився так, ніби йому дали по обличчю.
Він шукав Гелікс.
Не знайшов.
Ні «шляху». Ні «ока». Ні того останнього знака, який він крутив удома в кімнаті. Це була інша мова. Інша горлянка. Інший світ, навіть якщо впав у той самий ліс.
— Ні, — сказав він хрипко. — Це не воно. Я… нічого. Нуль. Як дивитись на чек чужою абеткою.
Скарлет глянула на нього. Не розчаровано. Перевірочно.
— Добре. Значить, не розберемо. Значить, вивчаємо.
Під рядками, на підставці з того ж твердого органічного — як кістка, як смола, як і те, і те — лежала напівсфера. Червона. З долоню. Вона пульсувала й світилась у ритм сигналу. Три-два-три. Кімната дихала цим червоним, як горло.
Нардо підійшов ближче, не торкаючись.
— Квін. Це схоже на журнал. Або на серце аварії. Під’єднайся. Зніми, що знімається. Не годуй її пальцем.
Скарлет уже шукала порт. Планшет, кабель, край півсфери, край підставки, низ панелі. Нічого. Жодного гнізда, яке б сказало «тут». Поверхня півсфери була в дрібних символах — ніби клавіатура для пальців, яких у них не було: занадто довгих або занадто не тих.
— Немає, — сказала вона, злючись на себе. — Немає порту. Немає протоколу. Дрейк учив меню «Прометея», не… це. Я не знаю, як. Якщо тицьнути навмання — можу вимкнути крик. Або ввімкнути щось гірше.
Естер:
— Тоді не тицяй навмання. Фото. Відео. І робимо ноги.
— Вже, — Скарлет підняла планшет. Клацання. Серія. Символи на півсфері крупно. Потім відео: рядки на стіні, вниз, вниз, вниз, червоне миготіння в такт. Рука в неї трохи тремтіла. Вона це ненавиділа й знімала далі.
Рід стояв над півсферою. Червоне світло на його жетоні. CALDER. Смішно. Ім’я земне на чужому серцебитті.
— Якщо це журнал, — сказав він, — то він усе ще пише. Хто пише, якщо всі стерті?
Прабу:
— Корабель. Сам. Як ремонт. Кричить, бо так налаштували, а вимкнути нікому.
Тайлер:
— Або хтось є. Не тут. Глибше. Ми не глибоко. Час у нас обмежений.
Нардо глянув на годинник.
— Квін, ще хвилина на кадри. Потім виходимо. Маяк на Стрілу. Саманта не любить чекати, а ліс не любить нас.
Скарлет кивнула, знімала. Рід ловив себе на бажанні покласти долоню — як тоді, на Геліксі. Відступив навмисне. Інша мова. Інші двері. Не його черга бути дурнем.
Прабу дивився на вивернуті двері зсередини.
— Воно вилізло з рубки. З рубки. Хто лізе з рубки, а не в рубку? Ті, кого тут тримали. Або те, що виросло з жил.
Естер:
— Закрий список. Він не допоможе за хвилину.
І тоді підлога смикнулась.

Не вибух.
Вібрація. Низька. Від кісток. Ніби під палубою провернувся великий язик. Червона півсфера спалахнула яскравіше — не три-два-три, а суцільне, на секунду, як крик без пауз. Рядки на стіні побігли швидше. Органічні жили стиснулись. Чорний метал десь у глибині корпусу гукнув.
Прабу сіпнувся до дверей. Естер розставила ноги, ствол на темряву за рубкою, якої вони не пройшли. Тайлер автоматично хапнув Ріда за лікоть — перевірка: стоїть.
Скарлет не кинула планшет. Дотисла відео. Зуби стиснуті.
— Досить, — сказав Нардо. Голос рівний, а очі — ні. — Геть. Зараз. Не бігом у діру. Швидко й розумно. Колдер, ти потім піднімеш машину так, ніби ліс кусається. Пішли.
Вібрація стихла.
Це було гірше, ніж якби тривала. Тиша після «я живий» сіла на вуха.
Вони вийшли з рубки купою, Прабу першим у коридор — людина порогів нарешті в своїй тарілці. Косо, вгору, до світла розриву. Канал Стріли сипав коротким:
— Живий. Корпус. Не стріляти в стіни.
— Ніхто не стріляє.
— Сейнз, не озирайся на кожну жилу.
— Я озираюсь на двері. Двері вже озирались на нас.
Світло лісу вдарило в очі. Трава. Стріла в ста кроках, низька, рідна, земна в цьому зеленому божевіллі. Рід побіг останнім не тому, що хотів бути останнім — тому, що рахував, чи всі шість тіней на траві.
Рампа. Ремені. Він упав у крісло, руки на штурвал.
— Магніт, — сказав уголос. Вимкнув. Пес зірвався.
Стріла піднялась грубо, швидше, ніж учив Вейл, швидше, ніж любив Нардо. Ліс нахилився. Квартал-корабель унизу блиснув чорним і червоним десь у щілині — або здалось. Рід не став перевіряти.
— Тяга, — сказав Нардо. — Не петлі. Додому.
Скарлет притискала планшет до грудей, як живе.
— Є кадри. Є відео. Порта немає. Мови немає. Воно… гуділо. Я не вигадала.
— Ніхто не каже, що вигадала, — сказав Тайлер. — Дихайте. Хто блює — пакет. Не на штурвал.
Прабу засміявся тонко, на межі.
— Я хотів вцілілих. Тепер хочу, щоб вцілілих не було. Це гидко. Вибачте. Я все одно хочу, щоб вони були. Голова не вміє бажати щось одне.
Естер закрила очі на секунду.
— Голова вміє. Просто не сьогодні.
Рід вивів їх у хмари. Зв’язок з «Прометеєм» ляснув у вухо уривками, потім став голосом Нори, потім Саманти: маяк є, голос є, заходьте, не розказуйте казки в загальний ефір.
Він тримав курс і думав про червону півсферу, яка кричала в ритмі, і про двері, вивернуті назовні, і про те, що корабель латав себе сам, поки міг, і раптом згадав, що вміє ще й здригнутись під чужими ногами.
— Скарлет, — сказав тихо, в бік. — Ти як?
— Краще, ніж якби я тицьнула, — відповіла вона. — Гірше, ніж кава. Працюю.
— Добре. Працюй. Я тримаю.
Зелене внизу знову стало віспою уламків. Жива планета. Мертві речі на ній. І один квартал, який, можливо, ще не вирішив, мертвий він чи ні.

Ангар сім прийняв їх магнітом, який Рід увімкнув одразу й сказав про це вголос, бо фольклор тепер був молитвою.
Рампа. Ноги. Вага. Вейл хотів показати великий палець і не показав: побачив обличчя.
Родні вже стояв, не чекаючи коридору. Витягнув руки, як у пологовому, тільки замість дитини — планшет Скарлет.
— Все. Фото. Відео. Сирі. Не стискайте. Не фільтруйте «для краси». Квін, ви молодець, що не сунули кабель у невідоме. Це рідкісний розум. Я забираю. Наука. Якщо щось оживе на екрані — це моя проблема, не ваша.
Скарлет віддала. Пальці розтиснула неохоче.
— Порта не було. Мова не Гелікс. Півсфера червона, пульс як сигнал. Корпус змішаний. Вібрація. Запишіть вібрацію. Це не вітер.
— Запишу, — сказав Родні вже на ходу. За ним двоє в білому. Зникли в бік наукового, як акули за кривавою плямою.
Саманта на рампі, коротко:
— Живі. Добре. Деталі — Нардо мені, не натовпу. Стріла — каюти. Душ. Їжа, хто зможе. Не розносьте «корабель живий» по їдальні як тост. Я сама вирішу, коли корабель має право на чутки.
Нардо кивнув.
— Стріла. Відбій. Не розповзатись. Колдер, машина ціла?
— Ціла. Я її образив швидкістю. Вона мені вибачить.
— Вибачить, — сказав Вейл здалеку. — Або не вибачить у звіті. Ідіть.
У коридорі до житлової вони йшли вже не строєм. Естер мовчала. Прабу шепотів собі «погано, погано» як мантру, яка стала рідною. Тайлер глипнув на кожного:
— Хто не спить — не сором. Хто п’є другу каву — сором. Вода. І не дивіться в ілюмінатор годину. Мозок домальовує гойдалки.
Прабу:
— Я домалював уже ціле місто в лісі. І школу. І що вони теж сварились через каву.
— Досить, — сказав Нардо, не жорстоко. — Каюти. Я на зв’язку. Якщо Родні розкриє вашу півсферу й вона виявиться кнопкою кінця світу — я вас розбуджу. Якщо ні — спить той, хто може.
Біля сорок другого й третього зупинились самі, без наказу.
Скарлет притулилась потилицею до своєї двері.
— Я не тицьнула.
— Правильно, — сказав Рід. — Сьогодні правильне — це не тицяти.
— Мені здалось, що воно мене слухало. Не як Гелікс. Інакше. Як радіо слухає, чи є ще хтось у ефірі.
— Можливо, слухало. Можливо, ми ліс для нього. Ліс теж заходить у діри.
Вона майже всміхнулась.
— Ти знову клей. Дякую. Іди в душ. Ти пахнеш чужим мотором і листям.
— Ти теж. Червоним.
— Це не я. Це воно.
Вона зайшла. Він зайшов. Вода. Звичайна. Образа звичайності знову. Він стояв і дивився, як краплі збираються на шві, і рахував три-два-три, поки не злився на себе й не перестав.
Лежачи, уже в футболці, він бачив чорні двері, вивернуті назустріч. Не всередину. Назовні. Хтось вийшов. Або щось. А вони зайшли після.
Гарнітура мовчала. Планета в ілюмінаторі знову стала серпом, невинним звідси. Ліс і квартал і червона півсфера лишились унизу, кричати далі, діряво, майже нечутно для великих вух «Прометея».
Рід закрив очі.
Не подвиг. Не кіно. Година, кадри, вібрація, ноги назад. Саме стільки вони змогли зробити сьогодні.
За стіною кран, можливо, знову крапав. Або це вже був ритм, який вони привезли з собою на підошвах.