Хтось ходе за дверима

Рід не заснув.
Не тому, що ліжко було чуже. Ліжко вже знало його лопатки. Не тому, що форма тиснула — він її скинув, лишив на спинці, лишився в футболці, яка ще пахла землею, Мероу й пральним порошком з автомата внизу Ешмір-Корт. Заснути заважало вікно.
За склом не було Землі.
Це звучало дрібно, як скарга дитини. Але тіло не слухало логіки. Три дні поспіль воно засинало з кулею в ілюмінаторі — синьою, звичною, навіть якщо він казав загону, що не сумуватиме. Тепер кулі не було. Були інші зірки. Густіші. Інакше розкладені. Ніби хтось пересипав сіль на чорний стіл і не попав у старі ямки.
Він двічі натиснув на годинник. Голограма: каюта сорок три. Точка. Корабель. Жодної стрілки «дім». Карта чесно мовчала про те, що дім лишився по той бік жовтого.
Рід сів. Потім ліг. Потім знову сів. Руки пам’ятали символи. Долоні ще чули холод консолі. В голові крутилось не «ми в іншій галактиці» — це було завелике, як рахунок, який не влізає на екран терміналу. Крутилось дрібне: як Скарлет стрибнула йому на шию в коридорі. Як техніки тактовно втекли. Як він сказав «мені навіть сподобалось» і від цього стало тісніше, ніж від порталу.
За стіною, у сорок другому, було тихо. Або вона теж не спала й удавала.
Корабель гув інакше. На орбіті Землі гул був як холодильник уночі — свій. Тут тон був вищий, ніби двигуни ще не повірили, що вже прилетіли, і шепотіли між собою.
Рід встав. Налив води з панелі. Вода була та сама. Це бісило. Вода не мала права бути такою самою, коли зірки інші.
Він подивився в дзеркало над раковиною. Обличчя кур’єра. Очі людини, яка ввечері вводила код для двох тисяч життів. Між цими двома обличчями не було шва. Це теж бісило.
— Нічого складного, — сказав він тихо, собі, голосом Саманти. — Просто послідовність.
Дзеркало не погодилось і не сперечалось. Як стіна Скарлет.
Він одягнув штани форми, не застібаючи комір, взяв жетон. Жетон був теплий від шкіри. CALDER. Номер один. Стріла. Смішні слова для хлопця, який учора ще думав, що розвідка — це «подивитись і повернутись до каші».
Коридор зустрів його зеленою смугою й нічним світлом — теплішим, нижчим. Хтось десь сміявся за поворотом, коротко, і одразу заткнувся, ніби згадав, що сміх тепер треба ліцензувати.
Рід пішов без мети. Мета вночі на кораблі — це вже наказ. Він не хотів наказу. Він хотів, щоб ноги зробили те, що голова не вміла: вимкнутись.

Їдальня два вночі була іншою країною.
Не порожня. Ніколи не порожня на кораблі з двома тисячами. Але тиха. Два столи зайняті техніками в помаранчевому, один — медиками, які пили щось, схоже на чай і схоже на якийсь сік. За далеким столом сидів Прабу Сейнз з планшетом і бутербродом, який він, здавалось, забув жувати.
Рід узяв каву. Нічна кава була ще гірша. Це вже ставало традицією, а традиції тримали краще за статут.
Прабу підвів голову.
— Сержанте. Тобто Рід. Тобто… ви теж.
— Я теж, — сказав Рід і сів навпроти. — Будильник знову ворог народу?
— Будильник чесний. Це я ворог сну. Голова показує жовте, коли закриваю очі. Потім планету. Потім маму, яка кричить, що я не дзвоню. Потім знову жовте. Я вирішив, що бутерброд безпечніший за сни.
Рід відпив.
— Планета з ілюмінатора сіра.
— З мого теж. Я тричі натискав карту, ніби вона раптом напише «жарт, це декорації». Не написала.
Вони помовчали. Це було зручне мовчання — не статутне. Два чоловіки, яким ніяково бути живими після того, як двері послухались.
Прабу нарешті вкусив бутерброд, скривився, прожував.
— Ти як після коду? Чесно. Не «в порядку». Нортон забороняє цю фразу.
— Руки ще там. Тіло тут. Шизофренія пілота, я вже казав. Уночі вона голосніша.
— А Квін?
Рід глянув на нього.
— Спить, сподіваюсь.
— Я питав не «де вона». Я питав «а Квін». У вас обличчя, коли поруч. Інше. Не службове.
— Ми колеги, — сказав Рід автоматично, і сам почув, яка це дурна табличка.
Прабу кивнув так, ніби прийняв табличку й поклав у кишеню не вірити.
— Добре. Колеги. Я теж колега з бутербродом. Слухай… ти не чуєш?
— Що.
Прабу нахилив голову. Не театрально. Як розвідка.
Рід затих. Гул корабля. Вентиляція. Десь клацнув автомат з посудом. І — під цим, тонше — ніби хтось водив нігтем по склу. Не звук. Відчуття звуку. На межі.
— Це вентиляція, — сказав Рід.
— Вентиляція не вміє в ритм, — тихо відказав Прабу. — Це три-два-три. Я рахував. Три. Пауза. Два. Пауза. Три. Потім знову.
Рід слухав. І почув. Не вухами — зубами. Вібрація, дрібна, зла, як радіо між станціями.
Кава в чашці дрібно пішла колами.
Вони переглянулись.
З боку медичного столу Тайлер Нортон підвівся, не допивши чай, і пішов до них уже з тим обличчям, з яким ходять до людей, які ще не знають, що вони пацієнти.
— Ви теж, — сказав він не питаючи. — Не кажіть, що це кава. Кава не резонує в пломбах.
— У тебе є пломби? — спитав Прабу.
— У мене є мозок, Сейнз. Він зараз як радіоприймач без антени. Сидіть. Не біжіть на місток натовпом. Якщо це аварія — нам скажуть. Якщо це не аварія — нам теж скажуть, тільки пізніше й гіршими словами.
Рід крутив чашку.
— На Землі в такий момент Морроу вмикав музику голосніше, щоб не думати.
— Морроу не тут, — сказав Тайлер. — І музика не заглушить три-два-три. Я вже пробував у голові гімн флоту. Гімн програв.
Прабу тихо засміявся, потім перестав, бо сміх вийшов тонкий.
З гарнітури Ріда — клацання. Не Нардо. Нора.
— Колдер. Ви не спите. Це не питання. На житловій, палубі три, біля оглядового. Не бігом. Не будіть пів корабля. І якщо Квін не спить — її теж. Сенсори можуть знадобитись раніше за сніданок.
Рід глянув на Прабу.
— Чув?
— Я не в твоїй гарнітурі, але по обличчю — так. Я можу піти з вами? Для душі. І для того, щоб не лишатись з бутербродом, який уже став філософією.
— Сейнз, — сказав Тайлер. — Якщо підеш — тримай рот. Нічне «о, цікаво» зараз коштує дорожче.
— Я скажу «погано», — пообіцяв Прабу. — Я вчився.
Рід уже писав Скарлет. Коротко: «Не спиш? Нора. Оглядовий. Три».
Відповідь прийшла через сім секунд: «Йду. Не стукай, я в коридорі».
Він хмикнув. Звісно, вона в коридорі. Стіна між сорок другим і сорок третім ніколи не була справжньою перешкодою для її ніг.

Оглядовий на третій був вузькою галереєю вздовж панорами — не місток, не храм, просто місце, де людям дозволяли дивитись, не керуючи. Вночі світло тут гасили майже вщент, щоб зірки не конкурували з лампами.
Скарлет уже стояла біля скла, червона форма накинута на футболку, волосся зібране криво, як уранці перед волейболом. Боса? Ні, в тапках корабля, безглуздих і людських. Це чомусь зачепило Ріда сильніше за зірки.
Нора Кейд — у формі, з чашкою, гарнітура жива. Поруч — не Саманта. Родні Гарфілд у халаті поверх штанів, очі ще червоніші, ніж на містку. І тихий стовпчик голограми біля поручня: схематичне обличчя без зайвих рис. Джонсон. Не людина в навушнику. Голос корабля, якому ще кілька днів тому казали «три сигнатури», а сьогодні він мовчав так, ніби теж слухав.
— Ви вчасно, — сказала Нора. — Не тому, що я люблю компанію. Тому, що це вже не «здалось».
Скарлет глянула на Ріда. Коротко. Як під столом ногою — без слів: ти тут, добре.
— Що саме, — спитав Рід.
Родні тицьнув планшет так, ніби хотів його покарати.
— Низькочастотний пакет. Не аварійний маяк. Не наш протокол. Не природний шум зірки. Три-два-три. Пауза. Знову. Іноді вкладені гармоніки, які мій відділ лагідно називає «хрін знає». Джонсон не кластеризує. А Джонсон кластеризує все, включно з тим, як Харріс п’є каву.
Голос з голограми, рівний, без образи:
— Це не образа, докторе Гарфілд. Лейтенант Харріс має стабільний інтервал ковтків. Сигнал — ні. Патерн є. Мова — ні. Джерело — розмите. Азимут скаче. Це або багато джерел, або одне, яке не хоче, щоб його знайшли, або середовище, яке бреше.
Прабу, який усе ж прийшов і тепер намагався бути меблями біля дверей, прошепотів:
— «Не хоче» — це вже характер. У сигналів не буває характеру.
— У всього буває, — буркнув Родні. — Навіть у моїх аспірантів.
Скарлет уже під’єднала свій планшет до порту галереї, не питаючи. Нора не зупинила.
— Фільтри з корпусу С, — тихо сказала Скарлет. — Дрейк показував тихий режим. Якщо це не наш протокол, можна зняти обгортку шуму…
Планшет пискнув. На панорамі нічого не змінилось — ті самі чужі зірки, внизу краєм — серп сірої планети, наче хтось не дочистив яблуко. Але в навушнику, який Нора кинула Ріду, світ звузився.
Три.
Пауза, довга, як вдих людини, яка боїться видихнути.
Два.
Пауза коротша.
Три.
Не мелодія. Не морзянка, яку він знав з ігор. Більше схоже на кроки за стіною: хтось ходить і не вирішує, заходити чи ні.
Рід зняв навушник.
— Це як… двері. Не стук. Ходіння біля дверей.
Нора глянула на нього уважно.
— Пілоти завжди тягнуть усе до дверей.
— Я недавно відкривав одні, — сказав він. — Маю право.
Родні потер обличчя.
— Колдер, не поетизуйте в моїй вахті. Мені треба вектор, не метафору.
— Метафора іноді є вектор, — сказав Джонсон незворушно. — Але в цьому випадку я з доктором. Поезія не ловить азимут.
Скарлет не підняла очей.
— Шум не випадковий. Є структура під структурою. Ніби запис, який хтось провів через м’ясорубку, а потім через воду, а потім через ще одну м’ясорубку. Я можу витягнути контур. Не зміст.
— Витягуй контур, — сказала Нора. — Зміст потім. Якщо це лисиця — хай хоч тінь покаже, з якого боку ліс.
Вони стояли так хвилин десять, двадцять — час уночі на оглядовому ставав гумою. Технік у помаранчевому приніс ще кави, поставив мовчки, пішов. Прабу нарешті сів на підлогу біля стіни, як людина порогів. Рід стояв поруч зі Скарлет ближче, ніж треба для колег, і далі, ніж хотілось тілу.
Вона тихо, щоб чули тільки вони:
— Ти не спав.
— Ти теж.
— Я пробувала. Потім зірки почали бути не тими, і я злилась на них, ніби вони винні. Потім злилась на себе. Потім на тебе — що сказав «сподобалось» і пішов. Це нечесно, я знаю. Але ніч нечесна.
Рід дивився не на неї — на серп планети.
— Я пішов, бо якби лишився, почав би говорити більше, ніж вміщує відбій.
— А зараз вміщує?
— Зараз Нора стоїть за три кроки. Зараз вміщує менше.
Скарлет хмикнула. Майже посмішка.
— Тоді тримай контур. Я тримаю фільтри.
Сигнал раптом зірвався. Не стих — зірвався, як плівка. Потім повернувся густіший. Три-два-три стало три-три-два. Родні вилаявся так, що Прабу захоплено підняв брови.
— Воно міняє граматику, — сказав Родні. — Або ми слухаємо дві розмови, накладені. Джонсон.
— Дві з імовірністю сорок один відсоток. Три — дванадцять. Решта — «хрін знає», як уже класифікував доктор. Рекомендую не будити весь корабель. Рекомендую будити Уолес.
Нора вже натискала гарнітуру.
— Вона не спить, — сказала після паузи. — Місток через сорок хвилин. Без метушні. Командири загонів, наука, Колдер, Квін. Решта — в каюти, хто може. Сейнз, ти офіційно не існуєш на цій галереї.
— Я тінь, — швидко сказав Прабу. — Тінь піде спати. Тінь бреше, але ніжки вже несуть.
Тайлер з’явився в дверях, ніби його хтось викликав запахом паніки.
— Ніхто не падає? Ніхто не блює? Ніхто не чує голосів, крім ритму?
— Тільки ритм, — сказав Рід.
— Добре. Голоси — це вже психіатрія, а в мене нічна зміна без ставки. Колдер, Квін — вода, не друга кава. Ви й так як дві антени. Антени згоряють.
Скарлет салютувала йому планшетом.
— Так, лікарю. Тільки кава вже всередині. Вибач їй.
Коли вони виходили, Рід зупинився. Панорама. Зірки. Серп.
Ходіння за дверима не припинилось. Просто корабель знову вдавав, що це гул.

До містка лишалось сорок хвилин, і вони не пішли в каюти.
Пішли в душ секції — не разом, по черзі, бо навіть на кінці світу лишались дрібниці, через які людям ніяково. Рід стояв під водою довше, ніж треба, дивлячись, як краплі збираються на шві кахлю. Вода була теплою. Він подумав про душ удома, про іржавий змішувач, про те, як Морроу колись сказав, що в Ріда ванна «як у чоловіка, який чекає, що життя само прийде й почистить плитку». Життя прийшло. Плитку не почистило. Забрало в іншу галактику.
У коридорі біля автомата з пайками Скарлет уже гризла щось сухе, схоже на хліб, який здався.
— Сніданок зрадників сну, — сказала вона. — Хочеш?
— Хочу нормальну шаверму з Мероу.
— Тут є «білок, концепція Б». Морроу б оцінив.
— Морроу б сказав, що ми ідіоти, і спитав, чи є пиво.
Вона простягнула йому половинку. Пальці торкнулись пальців. Звичайна річ. На звичайній землі це було б ніщо. Тут ніщо важило, як жетон.
Вони сіли на низький виступ біля ілюмінатора житлової — не оглядовий, маленьке вікно, в яке планета не влізало цілком, тільки крива.
— Розкажи щось земне, — попросила вона. — Не символи. Не про портал. Щось тупе.
Рід подумав.
— У Вантрелі є двір, де волейбольна сітка завжди крива, бо її тягне той самий дядько лівою рукою. Ми два роки робимо вигляд, що так і треба. Один раз прийшов новий і вирівняв. Усі злились. Сітку вернули кривою до вечора.
Скарлет засміялась — тихо, справді.
— Це найкраще, що я чула після порталу.
— А ти.
— У Кернвеллі я працювала тиждень у кав’ярні й звільнилась, бо не вміла малювати на піні сердечка. Сердечка виходили як нирки. Люди скаржились. Я сказала, що нирки теж орган любові, якщо подумати. Мене попросили подумати вдома.
— І ти подумала на майданчику.
— І ти дав мені м’яч. Далі — як у поганому серіалі, тільки без саундтреку. Зате з гарматами на кораблі.
Вони помовчали. Сигнал знову проліз під шкіру — слабше, наче з іншої кімнати.
Скарлет стерла крихти з коліна.
— Рід. Якщо це вони… хто б не був. Якщо це «привіт» —
— То «привіт» кульгавий, — сказав він. — Або «допоможіть». Або «ідіть геть». Три-два-три не розрізняє ввічливість.
— Ти зараз якийсь втомлений.
— Я зараз голодний і не сплю. Втома  дешевше за паніку.
Вона штовхнула його плечем, як учора в коридорі після техніків.
— Не дешевшай. Мені потрібен не камінь. Мені потрібен той, хто в кабіні каже «тримаю курс», навіть коли не в порядку.
— Це я вмію, — сказав він. — Решту — вчуся. Повільно. Як магніт.
— Фольклор, — сказала вона, і в голосі була ніжність, якої вони ще не підписували в договорі.
Нардо з’явився з ліфта так, ніби ніч його не стосувалась. Форма рівна. Очі — ні.
— Стріла. Місток. Не розмовляйте з зірками по дорозі. Зірки сьогодні не в настрої.
Естер ішла за ним, жуючи ту саму концепцію Б.
— Я чула ритм у душі, — сказала вона Ріду. — Буквально. Вода три-два-три. Я майже віддала честь змішувачу.
— Змішувач не ворог, — сказав Тайлер ззаду. — Поки що. Сейнз спить?
— Сейнз «тінь», — сказав Рід. — Тінь брехала, що піде спати.
— Тінь уже в ліфті за нами, — буркнув Нардо, не обертаючись. — Я його бачу в полірованих дверях. Сейнз, якщо зайдеш на місток — будеш протирати панораму до ранку.
З глибини ліфта, дуже тихо:
— Тінь виходить на наступній. Тінь любить життя.
Естер фиркнула в кулак. На секунду стало як у їдальні. Звичайні люди. Потім двері містка відкрились, і звичайність зняли, як куртку.

Саманта Уолес стояла так само, як під час коду: руки за спиною, погляд на панораму. Тільки панорама тепер була не жовте кільце, а чорнота з серпом. Гейл — ліворуч, мовчазний. Родні — уже без халата, наче халат був слабкістю, яку ніч більше не дозволяла. Джонсон — більший стовп голограми над центральним столом. Нора закрила двері сама.
— Коротко, — сказала Саманта. — Сигнал не наш. Не випадковий. Не локалізований. Корабель у безпеці за поточними даними. Щити в черговий, не бойовий — я не хочу, щоб двадцять загонів прокинулись від сирени й почали стріляти в вентиляцію. Колдер, Квін — ви чули. Враження, не поезія, Колдер. Починайте.
Рід прочистив горло.
— Схоже на ходіння біля дверей. Ритм мінявся. Не як маяк. Як хтось, хто не впевнений, чи його чують. Або як запис, який заїдає.
Скарлет:
— Контур є. Зміст з’їдений. Якщо це мова — вона пошкоджена. Якщо це технічний пінґ — він занадто… людський у нерівності. Машини рідко кульгають так вроджено.
Родні кивнув, майже з повагою.
— Квін права. Кульгавість органічна. Або добре підроблена.
Гейл:
— Планета?
— Можливо, — сказав Родні. — Можливо, орбіта. Можливо, уламки, яких ми ще не бачимо, бо магнетизм і тінь планети. Дрон-розвідник пішов на зворотний бік сорок хвилин тому. Тихий режим. Якщо пощастить — кадри до «ранку», яке тут слово умовне.
Саманта:
— Загони не будимо панікою. Командири знають. Решта — «аномалія сенсорів, робота йде». Це не брехня. Це недоговорена правда. Колдер, ви знову ключ?
Рід похитав головою.
— Тут немає консолі з символами. Тут шум. Я не маг. Я вчора натискав те, що вже знав. Це я не знаю.
— Добре, — сказала вона. — Не знаю — чесна посада. Залишайтесь доступні. Квін — пакети Гарфілду. Нардо — Стріла в каютах, але не роззброєна. Якщо дрон привезе зуби — ви перші після містка.
Нардо кивнув.
— Зрозуміло.
Естер, тихо, майже не в протокол:
— А якщо це «привіт» від тих, хто ставить гармати в небо?
Саманта глянула на неї.
— Тоді «привіт» перевіряємо дроном, не грудьми. Харріс, ви вмієте не стріляти. Залиште це вміння увімкненим.
— Увімкнено, — сказала Естер. — Насилу. Але увімкнено.
Джонсон:
— Доповнення. Сигнал має дірки, які збігаються з обертанням планети. Не доказ джерела. Натяк. Я б не ставив зарплату. Я б поставив каву.
— Кави немає нормальної, — буркнув Родні. — Ставте що хочете.
Нора відпустила їх жестом.
— Спіть, хто може. Не можете — не ходіть зборами в коридорах. Корабель і так як вулик, якому шепнули, що зима прийшла в серпні.
У ліфті вниз Естер притулилась потилицею до стіни.
— Я ненавижу тихі містки. На гучних хоч зрозуміло, куди кричати.
Тайлер:
— Кричіть у подушку. Подушка не пише рапорт.
Нардо:
— Стріла — каюти. Зв’язок відкритий. Не філософуйте в загальний канал. Колдер, Квін — окремо: якщо ритм зміниться так, що захочете бігти — спочатку мені. Я не Нора, але я ближче до ваших дверей.
— Так, капітане, — сказали вони майже хором, і Рід здивувався, що це вже звичка.
Біля сорок другого Скарлет зупинилась.
— Я спробую лягти. Якщо не вийде — не стукай. Просто напиши. Я можу бути зла без причини. Це не ти. Це зірки.
— Зірки винні, — погодився він. — Я записав.
Вона зайшла. Він зайшов. Ліжко. Стеля. Три-два-три десь між ребрами.
Він не спав. Він лежав, як лежать люди, які роблять вигляд для статуту.

Години після  секретної наради були найдовшими.
Рід рахував шви на стелі. Потім перестав, бо шви почали складатись у символи, а символи — у портал. Встав. Зробив десять присідань, як ідіот у каюті сержанта. Ліг. Годинник. Двічі. Точка все ще тут.
Написав Скарлет: «Шви на стелі вже працюють на ворога».
Вона: «У мене кран крапає три-два-три. Я його відкрутила. Він крапає все одно. Це вже знущання».
Він: «Не розмовляй з краном. Стіна втомлена, кран тим більше».
Вона: «Ти смішний, коли не на містку. Це комплімент. Спи».
Він не спав.
Коридором хтось пройшов — важкі кроки, вахта. Десь далеко гупнуло: контейнер, не вибух, але серце не знало різниці першу секунду. Потім панель над дверима коротко блимнула жовтим — не портальним, аварійним, і одразу згасла. Джонсон у каюті не з’явився. Значить, не смерть. Значить, корабель нервував мікронами.
Рід вийшов у коридор «по воду» — брехня, яку ніхто не перевіряв. Біля автомата стояла Естер у спортивній кофті поверх штанів форми, з розпущеним волоссям. Без зброї.
— Харріс.
— Колдер. Теж «вода»?
— Вода, — сказав він.
— Вода, — кивнула вона. Натиснула кнопку. Стакан. — Слухай. Я на Землі маю сестру. Вона думає, що я на навчаннях. Якщо цей ритм — це те, чим закінчуються навчання, я… не знаю, як їй потім брехати в листі, якого не буде.
Рід узяв свій стакан.
— Не пиши лист уночі. Нічні листи завжди як заповіт. Заповіти ми ще не заслужили. Ми тільки прилетіли.
Естер глянула на нього збоку.
— Ти добре клеїш людей. Нардо казав. Не довіряй цьому занадто. Клей тріскає.
— Знаю. Я ним користуюсь, не живу.
— Квін не клей, — сказала вона рівно. — Не плутай.
— Не плутаю.
— Плутаєш. Трохи. Це видно. Мені все одно, поки в кабіні ви обидва чуєте цифри. Як тільки цифри стануть ревнощами — я вас розведу стволом. Метафорично. Майже.
Рід майже усміхнувся.
— Прийнято. Метафоричний ствол записаний.
Вона підняла стакан, як тост.
— За воду. Найчесніша річ на кораблі.
— За воду.
Розпились. Пішли в різні боки, як дорослі, яким соромно, що ніч зробила їх відвертими.
Біля повороту на житлову палубу Рід зустрів техніка Барра — того, коротшого, з усмішкою. Усмішка зараз була вимкнена.
— Колдер. Квін спить?
— Сподіваюсь.
— Передайте… та не треба. Просто. Сигнал у нас на палубі науки теж. Дрейк думав, що це його колонки. Колонки вимкнув. Ритм лишився. Люди почали жартувати, що корабель навчився наспівувати. Жарти швидко скінчились.
— Скінчились правильно, — сказав Рід.
— Ага. Ну… доброї ночі. Яке вже добро.
Барр пішов. Рід постояв. Потім вернувся в каюту. Ліг. Цього разу провалився на двадцять хвилин — і виринув з жовтим під повіками, ніби код сам себе докручував.
Гарнітура. Нардо. Голос сухий:
— Не спиш. Добре. Дрон на підльоті. Місток. Зараз. Квін теж. Без душу, без кави, без філософії.
Рід уже стояв.
— Йду.
За стіною почувся стук — не в його двері, в її, зсередини, ніби вона теж ударилась об життя одночасно.
Вони вийшли в коридор разом, недоспані, злі, живі.
— Дрон, — сказала вона.
— Дрон, — сказав він.
— Якщо там щось фатальне для нас, я не обійматиму тебе при свідках.
— Якщо там небезпека, я можливо це зроблю, на останок.
— Домовились, — і вона все одно йшла так близько, що плече чіпляло плече.

На містку вже не було «закритого».
Не сирена. Гірше: багато людей, які намагались не підвищувати голос і від того говорили різко. Саманта над столом. Гейл. Родні з трьома планшетами. Нора. Командири, яких Рід знав як номери. Джонсон розгорнутий на пів панорами.
— Кадри з затримкою, — сказав Родні. — Магнетизм жував канал. Але є. Дивіться. Мовчіть, поки не додивитесь. Хто скаже «вау» — вийде.
Екран.
Спершу чорнота й крива планети з іншого боку — та сама сірість, тільки зіркою підсвічена інакше. Потім дрон пішов нижче орбітою, і в кадр лізли не хмари.
Лізли речі.
Спершу Рід подумав — астероїди. Потім око зловило прямий край. Прямих країв у камені не буває стільки. Потім — отвір, схожий на ілюмінатор, роздертий навпіл. Потім корпус, довгий, як вулиця, перебитий, як сірник. Потім ще. Ще. Ще.
Уламки.
Величезні. Не «уламки дрона». Уламки того, що літало й мало імена. Ребра шпангоутів. Обгорілі палуби, відкриті в вакуум, як банки. Щось, схоже на рубку, відірвану з коренем. Щось, схоже на житловий блок, з рядами вікон, у яких уже не горіло нічого. І між ними — дрібніше: як щебінь після будинку, тільки щебінь був катерами.
Прабу, якого Нардо все ж не вигнав до кінця (тінь має талант), випустив повітря крізь зуби й не сказав «вау». Сказав дуже тихо:
— Це ж… місто.
— Мовчати, — кинув Родні, але без сили.
Дрон пройшов уздовж поля. Камера смикнулась на магнетизмі, пішла зерном, вийшла. І тоді стало видно масштаб: уламки тягнулись серпом уздовж тіні планети, як кільце, якому не дали стати кільцем. Не випадкова купа. Була форма. Колись.
Саманта:
— Джонсон. Модель. Швидко, наскільки не збрешеш.
— Година, — сказав Джонсон. — Можливо, менше, якщо дозволите грубі шви. Я не художник. Я столяр.
— Столярюйте, — сказала вона. — Грубий каркас зараз. Краса потім.
Година на містку — це не година. Це шістдесят разів по «не панікуй» у горлі. Люди пили воду. Родні бурчав у мікрофон до зміни. Нора стояла так, ніби її можна було використати як колону. Рід зловив себе на тому, що шукає в уламках символи. Не знайшов. Або зерно з’їло.
Скарлет шепнула:
— Це не природне поле. Орбітальний смітник так не лягає. Хтось зібрав. Або хтось розібрав зібране.
— Або війна, — сказала Естер. — Війна любить розкидати красиво, коли її вже немає кому прибирати.
Нардо мовчав. У нього була жила на скроні, якої Рід раніше не помічав.
Джонсон нарешті розгорнув каркас.
Спершу — сітка. Потім об’єми. Потім кораблі: різні, як породи собак, зібрані в одне тіло. Транспортні череви, житлові блоки, ферми з панелей, що колись ловили світло, стики-мости між корпусами. І з країв, як ікла — кілька чітко військових форм: товсті, з гніздами під зброю, з кілями, які не будують для перевезення капусти.
Летюче місто.
З’єднане з багатьох кораблів різного розміру. І кілька воєнних, вплутаних у тіло, як ребра в жир.
Модель повільно оберталась. Там, де в реальності були діри, Джонсон домальовував пунктиром «ймовірно було». Пунктир був чесніший за суцільну лінію: чесно казав, що столяр не бачив м’яса, тільки кістки.
Тиша стояла доти, доки хтось з інженерії не сказав, дуже плоско:
— Це ж треба було… жити. Там. Разом. А потім —
— Потім хтось або щось це вбило, — договорила Саманта. Голос не здригнувся. Очі — так. — На орбіті. Не на поверхні. Поле бою — небо. Ми сіли в чужий могильник і ще вчора аплодувал коли Гелікс засвітився жовтим.
Гейл:
— Підпис зброї на уламках?
Джонсон:
— Сліди енергії, не балістики в земному сенсі. Краям гаряче в минулому. Оплавлення. Не один залп. Кампанія. Або одна дуже зла ніч. Датування грубе: давно за людськими тижнями, не давно за зірками. Я не поставлю дату на могилі. Я поставлю «достатньо давно, щоб охолонути, недостатньо, щоб стати міфом».
Рід відчув, як холод іде від потилиці в лопатки. Не як у грі, коли бос вилітає з порталу. Гірше. Бос уже відпрацював. Вони прийшли на прибирання, не знаючи, чи прибиральник ще в залі.
Скарлет тримала планшет так, що кісточки побіліли.
— Сигнал, — сказала вона. — Він міг бути з цього. Маяк лишився. Або чорна скринька. Або хтось ще…
— Або пастка, — сказала Естер. — «Ходіть сюди, дивіться, які ми мертві».
— Харріс, — Нардо.
— Я не стріляю, капітане. Я говорю. Це дешевше.
Саманта випросталась.
— Рішення. Бойові щити — тихо, без сирени, пакет на вахти. Загони — не в ангари. Назад у каюти. Сон, хто зможе. Паніку не розмножуємо. Модель — тільки командний склад і наука, поки я не скажу. Хто винесе це в їдальню казкою — відповість переді мною, не перед статутом. Колдер. Ви щось бачите в формах? Символи? 
Рід дивився на ікла військових кораблів у тілі міста. Шукав Гелікс. Не знайшов. Знайшов тільки дірки.
— Ні, — сказав він. — Це не моя мова. Це вже чиясь кров. Я вмію відкривати двері. Не вмію читати, хто їх вибив.
— Чесно, — кивнула вона. — Ідіть. Усі. Гарфілд лишається. Джонсон лишається. Нардо — Стріла під рукою. Якщо сигнал стане словами — будимо вибірково.
Нора біля дверей, тихо, тільки Стрілі:
— Не робіть суворі обличчя у коридорах. Люди злякаються ваших облич раніше за модель. Умийтеся. Ідіть. І не вдавайте, що це «просто уламки». Уламки — це коли чашка. Це було місто.
Прабу вийшов першим, блідий, без жартів. Естер йшла, тримаючи руку ближче до стегна, де не було зброї — і від того зліша. Тайлер рахував їх поглядом, як завжди: хто впаде.
Рід і Скарлет у ліфті не говорили. Говорити було рано. Говорити було вже пізно. Між цими двома «рано» й «пізно» ліфт просто гув.

Нардо біля житлової зупинив їх не наказом — кивком.
— По каютах. Офіційно. Неофіційно — якщо вам треба говорити, говоріть за дверима, не в проході. Стіни тут тонші для чуток, ніж для звуку. Стріла, відбій до сигналу. Я на зв’язку.
Естер торкнула Скарлет лікоть.
— Якщо серце калататиме від тривоги — Нортону. Не Колдеру. Колдер теж блідий. Два серця в одній паніці — погана арифметика.
— Я в нормі, — сказала Скарлет.
— Ось, — буркнув Тайлер. — Знову. Я поставлю цю фразу на нашивку.
Прабу підняв руку, слабко:
— Я… якщо що, я в сорок вісім. Якщо хтось захоче не спати компанією. Без філософії. Можна в дурниці. Дурниці зараз ліки.
— Пізніше, — сказав Нардо. — Зараз — двері.
Вони розійшлись. Рід відкрив сорок третій. Скарлет постояла на порозі сорок другого, потім подивилась на нього. Не «можна?». Простіше.
— Одна, — сказала вона. — Обговорити. Не… інше. Мозок не втримає це наодинці. Він почне домальовувати зуби.
Рід відступив, впустив. Двері зашипіли. Каюта раптом стала меншою: двоє живих, одне ліжко, стілець, ілюмінатор без Землі, і модель летючого міста, якої не було в кімнаті й яка все одно стояла між ними.
Скарлет сіла на стілець. Він — на край ліжка. Як тоді, перед сном, тільки сон тепер був наївним словом.
Довго ніхто не починав. Звичайність: вона роззула тапки, підібрала ноги. Він налив дві склянки води. Поставив одну їй. Вона кивнула. Пили.
— Я думала, будуть прибульці, — сказала вона нарешті. Голос рівний, а пальці на стакані — ні. — Живі. З очима. З «ми не друзі» або «ми друзі». Я готувалась до очей. Не до… цього. До порожнього акваріума, в якому ще плавають скелети риб розміром з вокзал.
Рід кивнув.
— У грі після порталу була армада. Жива. Її можна було бити. Тут армаду вже хтось побив. Ми прийшли на респаун і респауна немає.
— Не говори іграми, — попросила вона, без злості. — Ігри зараз як лайка. Затишно і брехливо.
— Добре. Без ігор. Я боюсь. Не соромлюсь цього казати тобі. На містку не скажу. Тут скажу. Боюсь не смерті. Боюсь, що двері, які я відкрив, — це двері в бійню, і я привів тебе. І Стрілу. І двох тисяч, які аплодували, коли жовте засвітилось.
Скарлет поставила стакан.
— Ти не привів мене. Я стрибнула. На шию. І в місію. І в червоне. Не відбирай у мене ноги.
— Не відбираю. Просто ношу це. Важко. Як жетон, тільки зсередини.
Вона помовчала. Потім, тихіше:
— Коли Джонсон зібрав місто, я подумала про двір. Про сітку. Про те, що хтось теж міг сваритись через дрібниці, поки небо ще трималось. Потім небо не трималось. І все. Немає навіть кого спитати «як ви жили». Тільки ритм. Ходіння біля дверей.
— Три-два-три, — сказав Рід. — Тепер я чутиму його в душі. Харріс уже чула.
— Естер жорстка. Це добре. Мені зараз потрібні жорсткі. Ти теж умієш бути. І вмієш не бути. Це рідко в одному тілі.
Рід потер обличчя.
— Техніки тоді подумали, що ми пара.
— А ми не пара.
— Не пара, — погодився він. — Ми двоє людей у каюті після могильника. Це гірша категорія. Ближча.
Вона глянула на нього прямо. Очі втомлені, живі, без ранкового блиску «інша галактика, ура».
— Мені було соромно, що я обійняла. Потім не було. Потім знову було, коли побачила уламки. Ніби радість стала непристойною.
— Радість не непристойна, — сказав він. — Вона просто не знала програми на вечір. Як ми.
Пауза. Корабель гув. Далеко, дуже тонко, ритм — або вже уява. Уява теж була сенсором, тільки брехливим.
Скарлет обхопила коліна.
— Розкажи ще щось тупе. Про фургон. Про Морроу. Про голубину банду. Мені треба, щоб мозок згадав, що ми з планети, де є дурниці.
Рід здався. Сів зручніше.
— Морроу якось застряг у ліфті з тортом. Не з нашим. З чужим, який ми везли «обережно, крем». Він їв крем пальцем сорок хвилин, бо «клієнт і так злий, а я голодний, справедливість». Клієнт відкрив коробку, подивився на яму в троянді й сказав: «Ви що, щури?» Морроу каже: «Щури б узяли все. Ми — естети». Нас не вбили. Нас не чайовіли. Торт у звіті став «пошкодження при транспортуванні».
Скарлет засміялась. Сміх вийшов мокрий, але сміх.
— Естети.
— Естети, — кивнув він. — Тепер ми естети уламків. Підвищення.
— Не жартуй так влучно. Влучно зараз боляче.
— Вибач. Звичка. Клей.
— Клей залиш. Боляче — хай. Краще боляче зі сміхом, ніж тиша як на містку.
Вона помовчала, потім додала, уже серйозно:
— Якщо розвідка все ж буде — я в кріслі. Не в каюті «чекати». Я бачила модель. Я не хочу, щоб її дивились тільки чоловіки з погонами й вирішували, що цивільним очі не потрібні.
— Я знаю, — сказав Рід. — Я скажу Нардо. Він і так знає. Ти добре слідкуєш за каналом, коли цифри кричать. Це не цивільне. Це робота.
— Дякую. Не за «скажу». За те, що не гладиш по голові.
Рід кивнув. Хотів сказати ще щось про обійми, про ногу під столом, про лавку. Не сказав. Ніч була не для підписів. Ніч була для того, щоб не роз’їхатись.
Скарлет глянула на ілюмінатор.
— Планета все одно схожа. З цього боку. І від того гірше. Схожість — це обіцянка. Уламки — це відмова.
— Може, на поверхні інакше.
— Може. А може, поверхня — просто нижній поверх тієї ж могили.
— Тоді будемо очима. Не герої. Нора вже казала. Мені подобається ця посада. Очі живуть довше за героїв у звітах.
Вона встала, походила три кроки каютою — туди-сюди, як перед сетом.
— Я піду до себе. Не тому, що треба. Тому, що якщо лишусь, ми почнемо говорити ще ближче, і завтра на містку в мене буде обличчя, яке Естер назве ревнощами до цифр.
— Іди, — сказав він. — Напиши, як ляжеш. Навіть якщо брехня.
— Напишу брехню чесно.
Біля дверей обернулась.
— Рід. Ти відкрив двері. Це не провина. Це факт. Провину розберемо, якщо знайдемо, хто розібрав місто. До того — не носи двох тисяч на шиї. Шия не для цього. Для жетона. І…  інколи для обіймів. На радощах. Я не відкликаю.
Він не встав. Кивнув. Горло було зайняте.
— Не відкликаю теж. «Сподобалось» лишається.
Вона вийшла. Двері. Стіна. Знову двоє точок, яких карта не показувала разом.
Рід ліг не роздягаючись. Дивився в стелю. Бачив пунктир Джонсона. Бачив ікла кораблів. Бачив жовте. Бачив тапки Скарлет на оглядовому.
Звичайні речі й жах жили в одній каюті. Як на Землі. Як у фургоні, коли радіо грає дурню, а за склом аварія. Різниця була тільки в масштабі. І в тому, що радіо тепер саме стукало в пломби: три-два-три.
Він заплющив очі. Не сон. Черга до сну.

Світанок на кораблі — це просто зміна яскравості панелей. Ніяке сонце не зобов’язане. Панелі стали білішими, і ніч офіційно програла, навіть якщо тіла ще не згодились.
Рід умився. Подивився в дзеркало. Те саме обличчя. Трохи гірше.
Написав Скарлет: «Брехня: я спав».
Вона: «Брехня: я теж. Правда: кран здався. Я перемогла сантехніку. Далі — всесвіт».
Він усміхнувся в екран, коротко, як злодій.
За вікном серп планети був той самий. Уламки з цього кута не видніли — зворотний бік, тінь, чесна хованка. «Прометей» тримав орбіту, щити тихо, люди в коридорах уже говорили тихіше, ніж учора після жовтого. Радість проходу вмерла за одну модель. Так буває зі святами, коли в двері стукають не гості.
Рід сидів на ліжку, крутив жетон, думав про шаверму, про криву сітку, про те, що Нардо зараз теж не спить і ріже в голові яйце на рівні шматки — план, периметр, «не героїзм». Думав про Саманту, яка не аплодувала навіть тоді. Думав про Джонсона-столяра. Думав: летюче місто колись теж мало їдальню, і в ній теж сварились через каву.
Гарнітура клацнула.
Нардо. Голос хрипкий від ночі без права на ніч, рівний, як завжди, коли треба не розлити людей.
— Колдер, ти на зв’язку. Слухай уважно й не біжи нікуди, поки не скажу. Родні вичислив: сигнал іде з планети. Але він дуже пошкоджений, тож майже не фіксується.
Рід застиг з жетоном у пальцях. За склом сірий серп нічого не уточнив. Тільки лежав, як язик, який забув мову й усе одно намагався сказати три-два-три.
— Зрозумів, — сказав Рід. — З планети. Пошкоджений.
— Так. Далі буде. Поки — сиди. Квін теж почує від мене. Не грайте в кур’єрів між дверима. Кінець.
Гарнітура стихла.
Рід сидів. Вода в стакані на столі була нерухома. Корабель гув. Десь за стіною Скарлет, мабуть, уже стояла босоніж на холодній підлозі й слухала той самий хрип.
Сигнал ішов знизу. З попелу, якого вони ще не торкались. З дверей, біля яких хтось ходив так довго, що ноги стерлись у шум.
Він подивився на зірки, які не були його, і вперше за ніч не шукав у них Землю.
Шукав джерело кульгавого «привіт».