Активація майбутнього

 Третій ранок на кораблі пахнув інакше.
Не кавою. Не озоном. Метушнею. Коридори гули так, ніби «Прометей» прокинувся весь одразу й вирішив не давати нікому вдавати, що це звичайний день. Рід застібав комір і чув крізь стіну, як Скарлет теж збирається — швидше, ніж учора, з тим самим ритмом перед сетом.
На уніформі з’явився напис, якого вчора не було. Над серцем, дрібними літерами: ЗАГІН 1. Він провів пальцем по тканині. Цифра була рівна, холодна, офіційна. Не гра. Не двір. Номер.
Стукіт у сенсор був коротший, ніж учора.
— Ти бачив? — Скарлет показала на свої груди, на червону форму, на той самий напис. — Нас пронумерували. Як ящики в трюмі.
— Ящики хоч не хвилюються, — сказав Рід.
Вона глянула на нього довше, ніж треба було для жарту.
— Ти хвилюєшся.
— Я голодний. Це інше.
— Голодний ти інакше мовчиш. Ходімо. Поки зал не з’їв усі яйця, яких немає.
Їдальня два була повна.
Не напівпорожня, як перші ранку. Повна. Столи зайняті. Форми сірі, темні, червоні, білі халати поверх. На кожній грудях — номер загону. Два. П’ять. Дванадцять. Десь далеко хтось сміявся занадто голосно, ніби сміх міг відсунути кільце. Нори не було. Її місце біля вікна світилось порожнечею.
Загін 1 сидів своїм столом. Нардо вже різав те, що вдавало яйце. Естер пила каву, не кліпаючи. Прабу махав ложкою, розповідаючи щось Тайлеру, який слухав так, ніби вже ставив діагноз розповіді. Рід і Скарлет сіли. Підноси. Гірка кава. Каша.
— Офіційно, — сказав Нардо, не піднімаючи очей. — Ми не «загін один» у розмовах. Ми Стріла. Так простіше. І щоб ніхто не плутав з тими, хто літає на цифрах, а не на імені.
Прабу аж підскочив.
— Стріла! Я хотів це запропонувати. Клянусь. У мене в голові вже було.
— У тебе в голові будильник, — сказала Естер. — Не плутай.
— Стріла, — повторила Скарлет, ніби приміряла слово. — Нам іде. Ми вчора в ній летіли. Хай і загін так зветься.
Рід кивнув.
— Аби тільки сьогодні вона не стала труною з гарною назвою.
Тайлер глянув на нього поверх чашки.
— Починається. Пульс. Жарти про труни до сніданку. Колдер, їж. Мертві не їдять кашу. Живі — мусять.
— Я живий, — сказав Рід. — Просто сьогодні від мене залежить, чи відчиняться двері розміром з місто. Дрібниця. Як забути магніт, тільки з двома тисячами свідків.
Естер фиркнула.
— Не драматизуй. Символи вже в тобі. Ти їх вводив у трусах. Тепер хоч у формі. Це апгрейд.
— Харріс, — сказав Нардо. — Не добивай пілота до каші.
— Я ніжно, — відказала вона. — Ніжно, як постріл у коліно. Несмертельно. Але запам’ятовується.
Скарлет сиділа поруч з Рідом. Ближче, ніж учора. Їдальня гула розмовами про сьогодні: відкриття, прохід, «а якщо не засвітиться», «а якщо засвітиться і з’їсть». Хтось із сусіднього столу, загін сім, сперечався, чи дрон має летіти першим. Хтось молився без слів, тільки губами.
Рід майже не їв. Виделка ходила по тарілці, як людина, яка шукає вихід з кімнати без дверей.
Скарлет це побачила. Не сказала нічого. Просто легенько торкнулась своєю ногою його ноги під столом. Тепло. Коротко. Не жест для залу. Для нього.
Він зрозумів.
Одразу одягнув маску: плечі вниз, рот м’якший, очі ніби кава, а не кільце. Підчепив кашу. Навіть хмикнув на щось Прабу.
— Бачиш, — сказав Прабу. — Він живий. Я хвилювався, що пілот сьогодні буде як статуя в парку.
— Статуї не п’ють таку каву, — сказав Рід. — Вони розумніші.
Нардо відклав виделку.
— Слухайте. Сьогодні не вчора. Вчора ми були очі. Сьогодні корабель іде в кільце. Якщо відкриється. Якщо ні — буде інший день, гірший, бо чекати важче за політ. Стріла тримає рот у залі. Ніяких «ми всі помремо» на пів їдальні. Ніяких «ура, прибульці» теж. Їмо. Виходимо. Далі — як скаже місток.
— А Нори немає, — зауважила Скарлет.
— Нора на містку з шостої, — сказав Нардо. — Їй сьогодні не до каші. Нам — до. Їжте. Колдер, особливо ти. Голова без цукру вводить символи криво.
Рід з’їв. Не смачно. Але з’їв. Нога Скарлет ще раз коротко торкнулась його — ніби печатка: маска тримається, я бачу, мовчи.
Прабу знизив голос.
— А якщо не відчиниться? Чесно. Я всю ніч думав. Символи, енергія, сіра зона. Що якщо сьогодні ми просто подивимось на велике кільце й підемо спати як ідіоти?
Естер знизала плечима.
— Тоді будемо ідіотами з номерами на формі. Краще, ніж ідіотами без номеру.
— Глибоко, — сказав Тайлер. — Запишіть у статут.
Рід подивився на зал. Купа людей. «Прометей» був велетенський, і в цій залі це було видно не по стінах, а по спинах: дві тисячі життів, які сьогодні чекали, чи двері взагалі існують. Найголовніше було не прибульці. Не планета. Чи засвітиться камінь, який він колись тицяв пальцем на екрані в кімнаті.
— Відчиниться, — сказав він тихо. Не як віра. Як робота. — Я їх читав. Вони не люблять, коли їх читають погано. Сьогодні прочитаю добре.
Скарлет глянула на нього збоку. Маска. Але в кутику ока — дякую.
Нардо встав першим.
— Стріла виходить не натовпом. Харріс, Нортон, Сейнз — вперед. Колдер, Квін — замикаєте. Не губіться в цьому цирку.
Загони почали потихеньку витікати в коридори. Стіл за столом. Номери. Голоси. Хтось уже вмикав гарнітуру. Рід і Скарлет підвелися останніми зі своїх.

У проході біля дверей до них підійшло двоє.
Червоні костюми, як у Скарлет. Без номера загону. Техніки, які лишаються на «Прометеї», коли Стріла летить. На перший погляд — ввічливі. Обидва молоді, один вищий, з планшетом під пахвою, другий — коротший, усміхнений так, ніби усмішка була частиною форми.
Вищий простягнув руку Скарлет.
— Квін? Науковий сектор, сенсори. Я Мейсон Дрейк. Це Олін Барр. Ми з приладового. Хотіли зловити вас, поки зал не розсмоктався.
— Скарлет, — сказала вона. Потисла. — Це Колдер. Пілот. Загін Стріла.
Рід кивнув. Не простягнув руку першим. Обличчя само стало кам’яним — не навмисне, просто третій ранок, кільце, і двоє незнайомих у її кольорі.
Дрейк усміхнувся ширше.
— Приємно. Питання коротке, Квін. Ви з нами працюватимете по приладах, чи вас приставили окремо до загону? Бо якщо окремо — шкода. Нам якраз бракує людини, яка вже була біля кільця з планшетом. Барр каже, ви вчора зняли спектр краще за деяких, хто тут рік.
Барр кивнув.
— Чесно. Пакет був чистий. Ми вночі дивились. Гарфілд бурчав, але бурчав задоволено. Це рідкість.
Скарлет моргнула.
— Я… в загоні. Сенсори Стріли. Але якщо можна вчитися —
Дрейк уже відкрив рот далі й раптом помітив обличчя Ріда. Камінь. Не злість. Просто стіна.
— Ой, — сказав він швидко. — Вибачте. Я не зрозумів, що ви разом. Пара. Це не те, чим виглядає, клянусь. Ми просто хочемо поділитися досвідом у приладах. Ось і все. Без… ну. Без того.
Тиша на секунду стала щільною, як перед подачею.
Рід і Скарлет переглянулись.
Секунда. Дві. Очі в очі. У ній було здивування, у ньому — те саме, плюс щось, що він не став називати.
Потім в один голос:
— Ми не пара.
Скарлет додала швидше:
— Колеги. По загону. Просто разом літаємо.
— Колеги, — повторив Рід. Голос рівний. Маска на місці. — Вона на сенсорах. Я на штурвалі. Це меблі в одній кабіні, не роман.
Барр видихнув з полегшенням так голосно, що Естер, яка ще маячила в кінці коридору, обернулась і хмикнула в нікуди.
— Добре, — сказав Дрейк, уже м’якше. — Тоді без ніяковості. Квін, сьогодні в обід. Приходьте до нас у відділення. Навчимо в польових умовах витискати з планшета все, не тільки спектр. Фільтри, тихі режими, те, чого Гарфілд не встигає показувати, бо він зараз як реактор — не чіпати. Корпус С, палуба наука, треті двері після зеленої смуги. Годинник покаже.
Скарлет глянула на Ріда. Не словами. Дозвіл. Або не дозвіл. Дурниця, подумав він, їй не треба його дозволу. Але вона глянула.
Він ледь помітно розвів плечима. Твій хід. Не мій.
— Підійду, — сказала вона. — Кортить покращити навички. Сьогодні до вечора все одно дірка в графіку, поки кільце не чіпають руками.
Дрейк посвітився.
— Чудово. Колдер, приємно було. Стріла — гарне ім’я. Не вбийте нас об обід, якщо ми займемо вашого сенсориста.
Він простягнув руку Ріду. Рід потис. Коротко. Ввічливо. Камінь трішки відпустив.
— Не вб’ю. Якщо навчите її так, щоб у кабіні менше червоного — навіть подякую.
Барр засміявся.
— Домовились. Корпус С. Обід. Квін, не запізнюйтесь, там кава ще гірша, ніж тут, зате кнопки чесні.
Вони пішли в інший бік — червоні спини без номерів. Рід і Скарлет пішли до кают. Спершу мовчки. Зелена лінія. Кроки в такт, не навмисне.
За поворотом він спитав, не дивлячись на неї:
— Ти дійсно підеш до них вчитися?
— Сказала, що підійду.
— Якщо хочеш — домовлюсь з Родні. Особисті заняття. Він бурчить, але ти йому вже подобаєшся пакетом. Буде чистіше, ніж з двома усмішками без номера.
Вона посміхнулась і легенько штовхнула його в плече.
— Та годі тобі. Це мені не завадить. Тим паче треба ж себе чимось зайняти до вечірнього відкриття. Сидіти в каюті й дивитись у стелю — я так з’їду з глузду раніше за портал.
— Я не проти, — сказав він. — Просто… вони швидко вирішили, що ми пара.
— А ти швидко зробив обличчя, ніби вони вкрали штурвал.
— У мене таке обличчя. Вранці. І коли хтось у червоному без номера починає з «ловити вас».
Вона засміялась тихо.
— Колеги, Колдер. Ти сам сказав. Меблі в кабіні.
— Меблі, — повторив він. І сам не знав, чи це жарт.
Вона додала серйозніше:
— І все одно не варто відволікати Родні. Він щодня робить дуже багато. І по кораблю, і по порталу. Його краще не чіпати по таких дрібницях. Два техніки з кнопками — це не дрібниця для мене, а для нього — хвіст, на який немає часу.
Рід посміхнувся. Справжніше, ніж маска.
— Справді. Родні — найзайнятіша людина на «Прометеї». Якщо його чіпати по дрібницях, він нас обох відправить сканувати туалети.
— Ось. Бачиш. Ти вмієш бути розумним, не тільки кам’яним.
Біля сорок другого вона зупинилась.
— Обід — корпус С. Якщо щось зміниться з кільцем раніше — пиши. Я не хочу пропустити відкриття через урок кнопок.
— Писатиму, — сказав він. — Іди вчись. Тільки не дай їм перейменувати тебе в загін «усмішки».
— Не дам. Я Стріла. Номер один. Навіть якщо червона.
Двері. Її. Його. Корабель уже гудів інакше — не ранок, а підготовка.

День потроху минав, і «Прометей» гув від людей.
Не розмов. Роботи. Перевірка щитів. Перевірка двигунів. Перевірка того, що вже перевірили вчора. Рід намагався читати статут у каюті й ловив себе на тому, що перечитує один абзац тричі. Годинник. Двічі. Карта. Він тут. Скарлет — десь у корпусі С, між кнопками й двома ввічливими.
Нардо писав у канал Стріли коротко: «Не вештайтесь без діла. Не лізьте на місток, поки не покличуть. Колдер — будь біля каюти. Символи можуть знадобитись раніше, ніж у розкладі».
Рід відповів: «Тут».
Прабу: «А можна я подивлюсь на двигуни? Для душі».
Нардо: «Для душі є статут. Читай».
Естер: «Сейнз, якщо підійдеш до рушіїв — я тебе прив’яжу до рампи. Для душі».
Тайлер: «Пийте воду. Сьогодні всі будуть героями тиску».
Рід ліг на ліжко в формі. Дивився в ілюмінатор. Земля була ще там. Поки що. Він думав про перший символ. Про те, як у грі кільце слухалось одразу. Про те, що тут воно може не послухатись, і тоді дві тисячі людей дивитимуться на нього, як на кур’єра, який привіз не той ящик.
Гарнітура клацнула — не Нардо.
Нора.
— Колдер. На місток. Зараз.
— Вже йду, — сказав він, бо тіло вже встало, ще до слів.
Бо корабель зрушив.
Це відчули всі.
Не гудок. Не команда. Зсув. Ніби підлога вирішила, що орбіта — вже не її дім. Шлунок пішов униз, потім убік. Рід вискочив з ліжка так, що годинник вдарився об поручень. Карта. Двічі. Місток. Червона точка бігла коридорами разом із ним.
Він біг. Не гарно. Не по-статутному. Як людина, яка чує, що двері почали рухатись без неї.
— Колдер, — Нора в гарнітурі, рівно. — Підійдіть.
— Вже це роблю. Корабель… ми летимо.
— Летимо. Світлові. Потім субсвітлові. Десять хвилин до Гелікса. Не впадіть у ліфті. Це було б незручно для звіту.
Ліфт. Палуби. Двері містка відкрились, і він увійшов у простір, де його форма з «загін 1» виглядала як помилка в документі.

Там була вся верхівка.
Саманта Уолес — у центрі, руки за спиною, погляд на панораму. Родні Гарфілд — над консоллю, три планшети, очі червоні. Капітан Гейл. Нора. Командири загонів, яких Рід бачив у їдальні як номери, а тут — як людей з голосами. Головні науковці. Хтось з інженерії в помаранчевому. Повітря на містку було щільніше, ніж у каюті. Тут вирішували.
Рід зупинився біля дверей. На їхньому фоні він виглядав як зайвий родич на весіллі: є, стоїть, незрозуміло, чи співати.
Нора кивнула йому на місце біля бічної консолі — не капітанське, не наукове. Пілотське. Символи. Та сама схема, що в грі, тільки метал і відповідальність.
— Колдер на місці, — сказала вона в зал, не в гарнітуру.
Саманта не обернулась одразу. Дивилась на зірки, які вже тягнулись.
— Двигуни, — сказав хтось з інженерії. — Світлові стабільні. Перехід на субсвітлові за командою.
Рід сів. Руки на колінах, щоб не видали тремтіння. Панорама показувала не Землю вже — чорноту, яку корабель різав.
Гейл коротко, для нього:
— Два класи. Світлові — маневри, орбіта, те, що вчора. Субсвітлові — відстань. Не казка. Фізика, яку ми не рекламуємо в новинах. Десять хвилин — і ми перед кільцем. Ви не керуєте кораблем. Ви керуєте кодом. Не плутайте.
— Не плутаю, — сказав Рід.
Родні буркнув, не відриваючись:
— Код не любить поту. Витріть руки, сержанте. Якщо символ поїде — я вас особисто сканую замість дрона.
— Приємно, — сказав Рід. — Хоч хтось обіцяє мені майбутнє.
Нора ледь смикнула ротом. Не сміх. Залік.
Саманта:
— Субсвітлові. Зараз.
Корабель ударив інакше. Не зсув — різання простору. Зірки стали не точками, а лініями, потім знову точками, ближчими. Шлунок Ріда відстав на секунду, потім наздогнав. Демпфери тримали тіло. Голову — ні.
Десять хвилин. Або вічність. Або одне й те саме.
Гелікс виріс у панорамі так, ніби хтось наблизив картинку пальцями. Велетенський. Той самий. Сьогодні не для обльоту. Для дверей.
— Стоп, — сказала Саманта. — Утримуємо дистанцію. Перевірка приладів. Ще раз портал. Гарфілд.
Родні вже сканував.
— Контур живий. Енергія… тримається. Сіра, як і казала Квін. Буфер є. На відкриття — так. На довге тримання — не ставив би зарплату. Якщо відкриємо — треба йти, не фотографуватись.
Нора:
— Дрон готовий?
Голос з боку:
— Готовий. Керований. Камера, сенсори, маяк. Якщо зникне — знатимемо, що двері їдять залізо. Якщо не зникне — знатимемо більше.
Саманта нарешті обернулась до Ріда. Очі рівні. Не добрі. Не злі. Командні.
— Сержант Колдер. Коли скажу — набираєте код. Не раніше. Не героїзм. Послідовність, яку ви відкрили. Якщо рука здригнеться — скажіть. Краще пауза, ніж кривий знак.
Рід кивнув. Горло сухе.
— Зрозумів.
Він хвилювався так, що чути було в пальцях. Доля місії. Дві тисячі. Скарлет у корпусі С, яка зараз, можливо, тицяє кнопки й не знає, що кільце вже перед носом корабля. Він майже написав їй. Потім не написав. Місток не для листівок.
— Дрон у шахту, — сказала Саманта. — Колдер. Починайте.

Консоль під руками була холодна.
Перший символ. Той, з якого все починалось ще в кімнаті. Він крутнув. Клац. Поглянув на панораму.
На порталі засвітився перший знак.
Не піксель. Метал. Світло, як від живого вугілля, тільки холодне. Зал містка на секунду затамував подих, потім хтось почав аплодувати, потім майже всі. Коротко. Не свято. Полегшення.
— Працює, — сказав Родні, і в голосі було щось майже людське. — Далі. Не зупиняйтесь.
Рід пішов далі. Швидко. Руки згадали гру краще, ніж статут. Другий. Третій. Четвертий. На кільці спалахували відповіді — величезні, як будинки. Хтось за його спиною шептав рахунок. Нора мовчала. Саманта мовчала. Гейл тримав руки за спиною так, ніби вони могли втекти.
Передостанній.
Він увів. Поглянув.
На порталі символи загорялись з затримкою. Ледь-ледь. Ніби кільце думало. Аплодисменти стихли самі. Всі підійшли ближче до скла — не команда, тіла. Рід теж. Ноги принесли до панорами, консоль лишилась за спиною, уже з повним рядком, крім останнього.
Він повернувся. Останній. Той, домашній. Той, після якого в грі відкривався фінал.
Крутнув.
Підійшов до вікна.
На кільці передостанній нарешті догорів. Усі завмерли. Рід зблід — несвідомо, Тайлер сказав би «кровотік до мозку, не паніка», але Тайлера не було, був тільки він і двері.
Останній символ зверху порталу почав світитись.
Повільно. Яскравіше. Яскравіше. Як зіниця, що звикає до світла. Рід не дихав. Хтось позаду вилаявся пошепки. Родні не моргав.
І коли останній засвітився, як решта, портал пішов жовтим.
Не білим. Не синім. Жовтим. Потроху. Все більше. Заповнював обід, середину, порожнечу всередині, аж поки не зупинився — рівне, густе світло, як мед, у який можна впасти.
Тиша.
Потім зал вибухнув. Оплески. Хтось ударив долонею по консолі. Гейл видихнув так, ніби тримав повітря від орбіти. Нора закрила очі на секунду. Саманта не аплодувала — кивнула, раз, як печать.
— Відчинили, — сказала вона. — Гарфілд.
Родні вже сканував, пальці бігали.
— Поверхня стабільна. Енергія падає. Не обвал, але крива вниз. Треба швидше залітати, поки портал не вичерпався. Немає часу зараз на промови. Зараз — дрон.
Саманта:
— Дрон у кільце. Негайно.
Технік за окремою консоллю кивнув, увів. На панорамі маленький корпус відділився від «Прометея» й пішов до жовтого. Рівно. Без героїзму.
Дрон торкнувся світла.
І зник.
На сенсорах «Прометея» — теж. Сигнал обрізало. Відео обрізало. Хтось сказав «чорт». Рід стиснув поручень. Жовте стояло, як ні в чому не бувало, і з’їло залізо без звуку.
Секунда.
Дві.
Три.
Картина з’явилась.
Не чорнота. Не зуби. Галактика — чужа, щільніша, інакше розкладені рукави, і неподалік — планета. Блакитно-сіра. Плями. Хмари. Схожа. Надто схожа.
Голос техніка, сіпнутий:
— Є сигнал. Дрон цілий. Камера. Сенсори… радіус чистий. Немає кораблів. Немає підписів зброї. Планета в межах. Атмосферний натяк… пізніше. Зараз — чисто.
Родні нахилився так, ніби хотів пролізти в екран.
— Не порожнеча. Структура. Зірки. Планета. Боже ти мій. Квін мала рацію щодо сірого. Двері тримаються. Але крива все одно вниз.
Саманта не дала залі паузи на захват.
— «Прометей» слідом. Негайно. Поки чисто. Поки жовте стоїть. Гейл — курс. Інженерія — щити в бойовий. Загони — не в ангари, ще ні. Спочатку корабель. Колдер, ви своє зробили. Можете дихати. Не обов’язково тут.
Рід дихав. Погано. Але дихав.
Гейл:
— Субсвітлові коротко. Потім точково в кільце. Як дрон. Не героїзм. Як двері в ліфт. Усі на місцях.
«Прометей» пішов.
Жовте заповнило панораму. Не боляче. Не як вибух. Як крок у воду, яка виявилась світлом. Рід чекав зубів. Армади. Голосу з гри. Нічого. Тільки гул, тільки наказ, тільки мить, коли шлунок знову відстав.
І вийшли.
Чужа чорнота. Інші зірки. Планета — вже не на екрані дрона, а в склі, далека, жива на вигляд. Немає прибульців. Поки що.
Хтось на містку тихо сказав:
— У нас вийшло.
Саманта:
— Поки що. Тримаємо орбітальний підхід, не в атмосферу. Сканування. Загони — відбій до ранку, крім вахт. Розвідка планети не сьогодні вночі. Голови мають охолонути. Колдер, ідіть. Ви бліді, як пайка. Це комплімент від містка. Рідко.
Нора торкнула його лікоть.
— Добре ввели. Ідіть, поки Гарфілд не попросив повторити для науки. Він попросить.
Рід кивнув. Вийшов. Ноги везли самі. Коридори вже знали новину — голоси, кроки, хтось сміявся, хтось молився, хтось стояв і просто дивився в ілюмінатор на чужі зірки.

Він ішов до каюти, і назустріч швидким кроком — Скарлет.
За нею двоє червоних: Дрейк і Барр. У неї світились очі. Не від кнопок. Від того, що корабель уже не там, де був уранці, і тіло це знало раніше за слова.
— Рід! — вона майже не гальмувала. — Все вийшло? Так, як мало? Ми відчули зсув, потім ще один, і зірки в ілюмінаторі наукового стали інші, і Дрейк сказав «ми всередині», і я —
— Так, — сказав він. Голос сів, піднявся. — Відчинилось. Жовте. Дрон пройшов. Ми теж. Планета є. Чиста. Поки що нікого.
Вона на радощах кинулась до нього в обійми.
Не обережно. Не «колеги». Сміючись. Руки навколо шиї, щока біля його щоки, запах червоної форми й чужого відсіку. Їй це дуже подобалось. Його лякало те, що буде попереду — чужий космос, розвідка, сіра енергія за спиною, двері, які можуть захлопнутись. Але обіймів він не був проти. Руки самі лягли їй на спину. Коротко. Міцно. Маска тріснула, і він навіть усміхнувся в її волосся.
Дрейк і Барр постояли за спиною секунд зо три, переглянулись.
— Гарного вечора, — сказав Дрейк тактовно. — Квін, ви сьогодні добре тицяли. Колдер… вітаємо з кодом. Ми підемо, поки не стали третіми в цій статистиці.
Барр кивнув.
— Корпус С завжди відкритий. Навіть з того боку. Зірки інші, кнопки ті самі.
Пішли. Скарлет ще не відпустила одразу. Потім відступила на півкроку, очі мокрі від сміху, не від сліз.
— Вибач. Я просто… ми в іншій галактиці. Рід. Ти це чув? Іншій.
— Чув. Я вводив. Потім дивився, як жовте їсть дрон. Потім нас. Голова ще там, на консолі.
Вони постояли в коридорі. Люди проходили, хтось плеснув Ріда по плечу — «гарна робота, сержанте» — він кивнув, не запам’ятавши обличчя.
— Треба готуватись, — сказав він. — Можливо, сну сьогодні не буде. Буде розвідка. Планета схожа… надто. Там можуть бути не тільки хмари.
Скарлет випросталась, зробила жест, ніби віддала честь — криво, весело, не по статуту.
— Тоді побігла збиратись, сержанте. Стріла не спить, Стріла пакує шкарпетки.
І зникла за дверима сорок другого, ще сміючись. Рід увійшов у сорок третій. Сів. Не збирався. Руки ще пам’ятали символи. За ілюмінатором — не Земля. Інше. Красиве. Не його.
Він почав збиратись усе одно: перевірив кобуру, жетон, форму, годинник. Ніхто не казав «пора». Тіло казало.
Через двадцять хвилин гарнітура. Нардо.
— Колдер. Розвідка не сьогодні. Завтра вранці, після сніданку. Намагайся відпочити. Завтра важливий день. Планета почекає одну ніч. Місток не хоче загін з очима як у сов. Передай Квін.
Рід закрив очі.
— Добре. Передам.
— І Колдер. Код був чистий. Я на містку не стояв у першому ряду, але чув. Не зіпсуй це безсонням. Кінець зв’язку.
Він повільно вийшов. Постукав. Скарлет відчинила вже без сміху, але очі ще світились. За плечима — розкидана сумка, планшет, червона куртка на ліжку.
— Відбій на сьогодні, — сказав він. — Відпочивай. Завтра після сніданку. Капітан сказав. Важливий день. Сон — теж наказ, навіть якщо не схожий.
Вона оперлась на одвірок.
— Добре. Тоді… ще можемо поговорити трохи перед сном? Не статут. Просто. Інакше я буду до ранку тицяти годинник і дивитись, де я.
Він погодився. Увійшов. Сів на край її дивана, як увечері з кавою, тільки кави не було — був чужий космос за склом.

Скарлет сіла навпроти, підібгала ноги.
— Планета, — сказала вона. — Я бачила знімок, Дрейк кинув на планшет, поки ми бігли сюди. Схожа на Землю. Синя. Біла. Не ідентична. Але… якщо схожа, там має бути життя. Або мало бути. Або будемо ми. Я не знаю, що страшніше.
Рід дивився в її ілюмінатор. Зірки не ті.
— На Землі життя теж було, і нам воно не завжди раділо. Може, тут так само. Може, порожньо. Може, дивляться вже.
— Ти знову камінь.
— Я знову чесний. Сьогодні жовте послухалось. Завтра планета може не послухатись. Це не песимізм. Це доставка: інколи ящик не той, навіть якщо накладка красива.
Вона посміхнулась криво.
— А в їдальні ти зробив вигляд, що не хвилюєшся.
— Ти ткнула ногою. Я зрозумів наказ.
— Це не наказ. Це… щоб ти не випав зі столу. Ти майже не їв.
— З’їв. Нардо побачив би. Він ріже яйце як на операції.
Пауза. Корабель гув інакше — уже не орбіта Землі. Інший гул. Тонший. Або їм здавалось.
— Ті двоє, — сказав Рід. — Дрейк і Барр. Навчили чомусь?
— Навчили не боятись третього меню. І що Гарфілд ховає фільтри, бо всі тицяють не туди. Я завтра в кабіні буду менш дурна. Можливо.
— Ти не дурна.
— Я цивільна, яка сьогодні обіймала пілота при свідках. Це окрема категорія дурості.
Вона затихла, потім випрямилась.
— Вибач, що стрибнула на тебе. Це було на радощах. Я не навмисно. Просто вийшло, і зірки інші, і ти сказав «так», і руки самі.
Рід подивився на неї рівно. Маски не було. Втомилась і вона, і він.
— Мені навіть сподобалось, — сказав він. Просто. Без шутки про меблі. — Не роби з цього статут. Але брехати не буду. Подобалось.
Щоки в неї стали темніші. Вона кивнула, раз.
— Добре. Тоді не статут. Колеги, які іноді… ну.
— Колеги, — погодився він. — Загін Стріла. Номер один. Завтра після каші — чужий ґрунт. Або чуже небо. Нардо скаже.
Він встав. Біля дверей обернувся.
— Спи. Якщо годинник зрадить — не до Прабу. До мене. Я все одно не скоро вимкну голову. Там зараз прохід і розвідка, і жовте, і твоя нога під столом. Тісно в черепі.
— Надобраніч, Рід.
— Надобраніч, Скарлет.
Коридор. Його двері. Ліжко. Форма. Ілюмінатор без Землі.
Він ліг. Голова була забита проходом крізь портал і розвідкою в чужому космосі. Жовте ще стояло за повіками. Оплески. Дрон, що зник. Планета, схожа на дім, якого йому не було шкода — і все одно дивилась, як дивиться річ, якій можна дати ім’я.
Годинник. Двічі. Точка: каюта сорок три. Корабель — уже не там. Він — тут.
Заснув пізно. Не глибоко. Але заснув.
Завтра Стріла полетить першою.