Загін "Стріла"

Рід прокинувся від гулу, який уже не лякав.

Корабель дихав рівно — низько, глибоко, як склад уночі, тільки склад цей летів. У каюті сорок три було напівтемно: ілюмінатор показував чорноту з тонкою смугою далекого світла, не схожого на міське. На стільці біля ліжка лежала форма.

Він сів. Потер обличчя. Форма була темно-сіра, щільна, з м’якими швами й нашивками, яких учора ще не було. На плечі — погони сержанта. На грудях — значки пілота: тонка емблема крила й кільця, майже як у грі, тільки метал тут був холодний і важкий. Під комірцем — ярлик з його прізвищем латиницею: CALDER.

Він одягнувся мовчки. Форма сіла одразу — ніби хтось уже знав мірки з договору. У дзеркалі над умивальником дивився не кур’єр з Ешмір-Корт. Дивився сержант, якого ще вчора не існувало.

У коридорі було тихіше, ніж удень. Він підійшов до сорок другого, торкнув сенсор. Двері відчинились майже миттєво — ніби вона вже стояла за ними.

Скарлет була в темно-червоній формі. Короткий комір, нашивка наукового сектора, прізвище QUINN на грудях. Волосся зібране. Очі трохи ширші, ніж учора біля ілюмінатора.

— Рід, — сказала вона. — Ти… виглядаєш інакше.

— Ти теж. Усе добре?

Вона кивнула, потім знизала плечима.

— Все добре. Просто забагато всього. Мені вже кортить щось побачити нове. Це не страх. Це… хвилювання перед новим. Ніби перед першим сетом, тільки сет — увесь корабель.

Він потис їй плече — коротко, по-товариському, хоча пальці відчули, як під тканиною напружились м’язи.

— Нас чекає майор. Їдальня, два поверхи нижче. Кава й люди, які, здається, вирішують, куди ми полетимо.

— Тоді ходімо, — сказала Скарлет. — Поки я не почала малювати схеми на стіні від нетерпіння.

Вони пішли зеленою лінією вниз. Ліфт відкрився беззвучно. На панелі світились рівні: ангари, мед, наука, житло, місток. Рід натиснув «їдальня 2». Двері зачинились. Скарлет дивилась на його погони.

— Сержант, — тихо сказала. — Тебе вже зробили військовим.

— Папір зробив. Я ще вчора возив ящики.

— А я вчора шукала роботу в Вантрелі. А сьогодні — червона форма й корабель. Світ дивний.

— Світ великий, — відказав він. — Ми просто вперше це помітили одночасно.

Їдальня два між змінами була напівпорожня. Довгі столи, низьке світло, запах кави й чогось смаженого, схожого на яйця, яких тут, певно, не було. Біля вікна в чорноту вже сиділи четверо.

Нора Кейд — у бортовій формі, гарнітура на місці. Поруч — чоловік у білому халаті поверх форми, сиве коротке волосся, спокійні руки: головний медик, як пізніше з’ясується. Навпроти — чоловік років п’ятдесяти з планшетом і гострим поглядом: Родні Гарфілд, головний науковець. І жінка років сорока, темне волосся зібране, форма без зайвих нашивок, тільки значок командування — Саманта Уолес, голова місії.

Рід і Скарлет узяли підноси: кава, щось схоже на омлет, хліб, який не хрустів, як земний. Підійшли до столу. Нора кивнула на вільні місця.

— Сідайте. Знайомство коротке, інформація — довша.

Саманта Уолес простягнула руку спочатку Скарлет, потім Ріду. Стиск був рівний, без зайвої сили.

— Саманта Уолес. Голова місії «Прометей». Рада, що ви обидва тут. Колдер — ваш контракт уже в системі. Квін — додаток теж. Медик Елліот Прайс. Науковець Родні Гарфілд. Майор Кейд ви вже знаєте.

Прайс кивнув.

— Якщо щось болить, крутить, не спиться — до мене. Не соромтесь. Космос любить ховати дрібниці до великої біди.

Гарфілд відклав планшет. Погляд ковзнув по значках Ріда, по червоній формі Скарлет.

— Родні Гарфілд. Наука. Я буду говорити прямо, бо часу на казки у нас менше, ніж здається. Те, що ви відкрили в грі, — не армада. Армаду ми вигадали. Для сита. Для того, щоб гравець, який дійде до кінця, мав мету, яку хочеться знищити. За порталом немає флоту ворога. Там є… невідоме. Ми не знаємо, що саме. Є дані — уривки, знімки, енергетичні підписи, — але цілісної картини немає. Відомо інше: для активації порталу всі потрібні символи вже є. Їх зібрав ти, хлопче. Бракує енергії. Точніше — енергія є. Але розрахунки показують: цього вистачить, щоб пройти. На дорогу назад… можливо, ні. Квиток може бути в один кінець.

Усі замовкли.

Рід поставив чашку. Кава парувала. Скарлет дивилась на Гарфілда, не кліпаючи.

— Один кінець, — повторив Рід.

— Можливо, — сказав Гарфілд. — Ми ставимо акумулятори, буфери, резерви. Але портал — не двері в під’їзді. Він їсть більше, ніж віддає. Якщо з того боку не знайдемо джерела або способу відкрити зворотний шлях — «Прометей» лишиться там. З усіма, хто на борту.

Саманта Уолес склала пальці на столі.

— Кожна людина тут усвідомлює ризик. Відібрано найкращих з усієї планети. З різних країн, з різних служб, з лабораторій, з флотів, яких офіційно немає. Заради однієї місії. Місії, яка може дати нам більше, ніж тисячі років еволюції. Або нічого. Або кінець. Ми не обіцяємо повернення. Ми обіцяємо шанс побачити те, чого ще ніхто не бачив. І шанс не дати цьому «чомусь» прийти до нас першим — якщо воно взагалі вміє приходити.

Прайс додав тихо:

— Медично ви обидва чисті. Колдер — слід на зап’ясті від кільця, нічого критичного. Квін — адаптація нормальна. Якщо нудить від гравітації чи від думок — кажіть. Думки теж лікуємо. Іноді гірше за нудоту.

Скарлет нарешті заговорила.

— А що, якщо з того боку — порожнеча? Або щось, що не хоче, щоб ми були.

— Тоді ми дізнаємось і вирішимо, — сказала Саманта. — Не зараз. Зараз — підготовка. Через два дні портал. До того — тренування, екіпажі, сенсори, політ. Ви не туристи. Ви частина розрахунку.

Нора відпила каву.

— Питання є?

Рід глянув на Скарлет. Вона кивнула ледь помітно — мовляв, питай, якщо треба.

— У грі армада була фіналом, — сказав він. — Без неї портал здавався… грою. Тепер він — двері без напису. Хто вирішує, що ми все одно йдемо?

— Ми, — сказала Саманта. — І ті, хто підписав. Ви підписали. Вона — через вас, але теж. Якщо хочете зійти до активації — є вікно. Після — ні. Чесно.