Спонтанний вчинок

Вони не дали йому довго стояти біля скла.

Нора Кейд торкнула його лікоть — не грубо, не ніжно, просто так, як торкають люди, яких треба зрушити з місця, поки Джонсон не почав знову говорити про пакети. Капітан Ровен Гейл уже йшов попереду, і палуба під його кроками відповідала рівним гулом, ніби корабель визнавав чин.

— Ангар сім пізніше, — сказала Нора. — Спочатку — корабель. Якщо підпишете, будете жити в ньому місяцями. Краще знати, де туалет, до того, як знадобиться.

Рід кивнув. Слова ще сідали погано. За склом лишалася Земля, і він відчував її спиною, навіть коли обернувся. Пристрій у кишені штанів — той самий, сірий, з подвійною дугою — теплився ледь-ледь, ніби нагадував: ти вже не на кухні.

Коридор за містком був ширший, ніж він очікував. Стіни — матові, з тонкими світловими лініями, які вели вперед, як розмітка на трасі в Мероу. Люди в темній формі розходилися, кивали капітану, ковзали поглядом по Ріду й не зупинялись. Ніхто не питав, хто він. Ніхто не здивувався босим ногам — хтось уже кинув йому тапочки з бортовим логотипом, і він взув їх мовчки, як взувають усе, що дає система, коли системи більше за тебе.

— Це Вейд, — сказав Гейл, зупиняючись біля чоловіка з планшетом і шрамом через брову. — Логістика. Якщо щось зникне з вашої каюти — кажіть йому. Якщо зникнете ви — теж йому. Він знайде швидше за пошуковців.

Вейд простягнув руку. Стиснув коротко, по-робочому.

— Колдер. Чув. Не чіпайте чужі пайки в їдальні три. Там сидять з четвертого деку, вони кусаються.

— Я возив ящики, — сказав Рід. — Кусаються всі.

Вейд хмикнув і пішов далі, уже не дивлячись.

Далі був інженерний вузол — скло, за яким рухалися труби й щити з написами, яких Рід не читав. Жінка в помаранчевому жилеті поверх форми вийшла їм назустріч, витерла руки об стегно й кивнула Норі, як знайомій.

— Майор. Капітан. І це наш цивільний?

— Рід Колдер, — представила Нора. — Лія Орт. Головний технік зміни. Якщо «Прометей» кашляє — вона перша чує.

Лія Орт була низька, з коротким світлим волоссям і поглядом, який одразу ліг на його зап’ястя — туди, де ще світилася бліда смуга.

— Квитанція, — сказала вона без питання. — Бачила такі. Мало. Вітаю. Корабель любить тих, кого кільце вже покуштувало. Не ображайтесь. Це комплімент з боку заліза.

— Я ще не підписав, — сказав Рід.

— Підпишете, — Лія знизала плечима. — Або ні. Мені все одно, поки ви не лізете в щитові без допуску. Ходімо. Вам покажуть кістки.

Вони пішли далі — вниз трапом, через шлюз, у простір, де повітря стало щільнішим, з присмаком олії й озону. Ангар відкрився раптом, як відкривається склад у Мероу, тільки в десятки разів більший. Ряд винищувачів стояв під стелею на кріпленнях — темні, вузькі, з носами, націленими в нікуди. Поруч — шатли з позначками розвідки, транспортні короби з відкритими люками. Люди возили візки, кричали номерами, хтось лаявся на датчик, який брехав.

Рід зупинився.

— Скільки тут…

— Пізніше на голограмі, — обірвав Гейл. — Тут цифри б’ють сильніше, коли їх бачиш цілими.

Лія торкнула панель на стіні. Світло над одним з винищувачів стало теплішим.

— Клас «Стріла». Шість місць з пілотом. Не «Омега». «Омега» — он там, у боксі сім, під плівкою. Маленька. Зла. Ваша, якщо погодитесь. Я б на вашому місці спочатку подивилась на кухню екіпажу. Там кава краща, ніж на містку.

— Ви жартуєте, як Морроу, — сказав Рід майже мимоволі.

— Хто це, — спитала Лія.

— Напарник. На Землі. Він би тут уже запропонував поховати когось під шатлом.

Лія засміялася коротко.

— Тримайте його на Землі. Нам вистачає своїх.

Вони піднялись знову — через житловий сектор, де двері кают стояли рядами з номерами, через медблок, де пахло антисептиком і тишею, через їдальню два, порожню між змінами, з довгими столами й вікнами в чорноту. Рід торкався поручнів. Поручні були теплі від чужих долонь. Корабель жив. Не як гра. Як склад, який летить.

На головному містку їх уже чекали.

Не натовп — кілька офіцерів біля центральної консолі, і голограма, яка висіла над столом, обертаючись повільно, як планета, яку він щойно бачив з іншого боку. «Прометей» у мініатюрі: довгий корпус, кільцеві секції, ангари, що світилися зсередини, носова башта, кормові рушії. Масштаб був підписаний дрібними цифрами, і Рід, звиклий читати накладні, все одно спочатку не повірив.

Лія Орт стала біля голограми, як біля верстата.

— Ось ви цілком, — сказала вона. — «Прометей». Готовий до розвідувальної місії. Може вмістити до двох тисяч осіб. Більшість — військові. Є цивільні сектори, мед, інженерія, кухні, навіть зал, де хтось грає в щось схоже на ваш волейбол, тільки без вітру з двору. Силовий щит — три контури. Гармати — носові й бортові. Лазерні турелі — по периметру, автоматика плюс ручний режим. На борту: п’ятнадцять розвідувальних шатлів, десять транспортних, сорок чотири винищувачі. У винищувачі — шість місць з пілотом. «Омега» — окремо. Одна. Ваша, знову ж таки, якщо…

Вона глянула на Нору. Нора кивнула.

Рід дивився на голограму і відчував, як шлунок сідає вниз, ніби гравітація на містку раптом стала чеснішою.

— Дві тисячі, — повторив він.

— Дві тисячі, — підтвердила Лія. — Не всі одразу в одному коридорі, дякувати конструкторам. Інакше б уже перегризлись. Корабель великий. Ви ще не бачили трюмів. Не ходіть туди без проводника. Там легко стати вантажем.

Рід простягнув руку до голограми — не торкнувся, тільки окреслив пальцем контур ангара.

— Сорок чотири винищувачі. І одна «Омега».

— «Омега» не в загальному рахунку, — кивнула Лія. — Вона не для строю. Для щілин. Ви в грі вже літали в щілини, навіть якщо називали їх інакше. Щит тримає удар, якого ви не хочете уявляти. Гармати — на випадок, якщо розвідка закінчиться тим, чим розвідка не повинна. Турелі — щоб дрібниця не дісталася обшивки. Шатли — очі. Транспорт — руки. Винищувачі — зуби. Ви — те, що між зубами й здобиччю. Необразне порівняння, але на містку так говорять.