Запрошення

Сім дванадцять ранку, і  місто Вантрел ще не вирішило, чи воно місто, чи просто скупчення мокрого бетону. Дощ ішов дрібно, як борошно. Рід Колдер сидів у кабіні фургона «Нортлайн» на внутрішній кільцевій і дивився, як двірники зганяють ніч зі скла — туди-сюди, туди-сюди, ніби хтось не міг змиритися з тим, що темрява вже пішла.

Йому було двадцять п’ять. Він не любив про це думати. Двадцять п’ять — це вік, коли люди починають пояснювати, чому вони досі тут. Рід не пояснював. Він просто був тут: у синьому фургоні з логотипом, який обліз на дверях, з термосом кави, яка вже не гріла, і з головою, повною чужих символів.

Символи були з гри.

«Рифтвейк» вийшла на «Еджіс» рівно місяць тому, у ніч на четвер, і Рід купив її опівночі, стоячи босий на кухні, поки завантаження повзло жовтим рядком. Відтоді він пілотував винищувач «Кайт» щовечора. Керування сіло як рука в рукавичку вже на третій день. Далі почалося інше — те, заради чого гру взагалі робили: портал Гелікс у кінці третього кільця, сім символів на обідку, і за ними — фінальна армада.

Шість він уже читав. Сьомий мовчав.

Рід відпив каву й скривився. На кільцевій горіли фари, хтось клацнув клаксоном без причини, з радіо в сусідній машині виліз голос, який продавав страховку. Він ненавидів ранки не тому, що вони були ранками. Він ненавидів, що ранки вимагали людей.

Джейс Морроу з’явився з боку зупинки, ніби його виплюнуло саме місто. Куртка розстебнута, капюшон мокрий, у зубах — недопалок, який він так і не запалив. Він відкрив двері, впав на пасажирське, кинув пакет із двома кружками на панель і сказав, не дивлячись:

— Якщо я помру сьогодні, поховай мене під цим фургоном. Хоча б користь якась буде.

— Ти вже пахнеш, як похорон, — сказав Рід. — Знижка вийде.

Джейс посміхнувся так, ніби це був комплімент. Він завжди посміхався так. Вони їздили разом третій рік, і за цей час Рід зрозумів одну річ: Джейс жартував жорстоко не тому, що був злим. Він жартував жорстоко, бо це був єдиний спосіб не стати добрим. Добрі в «Нортлайн» довго не їздили. Добрих з’їдали клієнти, диспетчер і власна спина.

— Кава, — Джейс пхнув кружку. — З тієї діри біля вокзалу. Бариста виглядала, ніби її вночі хтось відкопав. Я майже чайові дав. Потім згадав, що чайові — для живих.

— Ти їй сказав?

— Сказав, що в неї очі як у риби на прилавку. Вона подякувала. У Вантрелі це вже флірт.

Рід виїхав у лівий ряд. Фургон узяв з місця важко, як завжди, з тим самим сухим стуком у задній осі, який вони вже рік обіцяли «подивитися в понеділок». Понеділки минали. Стукіт лишався. Місто розгорталося мокрими вітринами, мокрими деревами в кадках, мокрими людьми, які стояли на переходах так, ніби перехід був їхнім останнім рішенням на сьогодні.

— Маршрут, — сказав Рід.

Джейс розгорнув планшет, тицьнув пальцем, ніби вбивав комах.

— Спочатку вілла в Норт-Квей. Якийсь Гаррет Хоук замовив «крихке, дуже крихке, якщо розіб’єте — я вас знайду». Потім клініка на Рівер-Роу. Коробки з хрестиками, тож або ліки, або чиїсь органи, мені вже байдуже. Потім склад у Мероу. І ще три дрібниці, щоб ми не почувалися людьми.

— Хоук. Той, що з колонами?

— Той, що з колонами, собакою розміром з диван і дружиною, яка на нас дивиться, як на тарганів, що навчилися водити. Якщо собака сьогодні здохне, я скажу, що це від щастя нас бачити.

Рід хмикнув. Він не любив компаній, але Джейса це не стосувалося. Джейс не був компанією. Джейс був погодою в кабіні: завжди є, завжди груба, і без неї якось порожньо.

Вони мовчали квартал. Мовчання в них теж було робочим інструментом. Рід дивився на дорогу й бачив не її. Він бачив обідок порталу — чорне кільце в чорному космосі, сім вирізаних знаків, шість з яких уже складалися в речення. Перший — розімкнуте око. Другий — зламана щогла. Третій — подвійна дуга. Четвертий — зуб без кореня. П’ятий — ріка, пущена назад. Шостий — порожня корона. Сьомий був схожий на спіраль, перерізану рискою, і Рід уже місяць тикав у нього, як у хворий зуб язиком.

— Ти знову в цій своїй грі, — сказав Джейс, не підводячи очей. — Видно по морді. У тебе морда як у людини, яку вбили в космосі, але зарплату ще не зняли.

— Я майже розшифрував.

— Майже. Найулюбленіше слово невдах і наречених. Що там треба? Врятувати галактику? Знищити армаду? Одружитися з принцесою, в якої три цицьки, бо художники теж люди?

— Треба скласти символи на порталі й пролетіти всередину. Далі — армада.

Джейс повернув до нього обличчя. В очах стояла та сама весела гидота, з якою він говорив про все.

— Слухай, якщо ти сьогодні вріжешся в фуру, я напишу твоїй мамі, що ти загинув героєм. Не на роботі — в грі. Хай хоч чимось пишається. Бо зараз їй хвалитися нічим, крім того, що син возить чужі дивани і дрочить на пікселі.

— Моя мама мертва, — сказав Рід спокійно.

— Тоді напишу на могилу. Ще краще. Камінь не сперечається.

Рід не образився. Вони так розмовляли завжди. Якщо хтось ззовні почув би їх хвилин десять, викликав би поліцію або священика. Вони ж після цього спокійно їли сендвічі.

— А твоя, — сказав Рід, — хай поки жива. Як побачу її в черзі в морзі, скажу, що ти просив не гримувати. Хай усі бачать, звідки в тебе ця пика.

Джейс захоплено стукнув долонею по торпедо.

— Ось. Ось за це я тебе й терплю. Інші на складі, як тільки почують про маму, одразу «ну ти й виродок». А ти нормальний виродок. З кар’єрою.

Вони звернули на Норт-Квей. Тут Вантрел удавав із себе інше місто: живі огорожі, будинки, відставлені від дороги, ніби бруд міг до них дострибнути. Фургон серед цього виглядав як пляма на скатертині. Рід ненавидів Норт-Квей тією тихою ненавистю, яку не варто випускати назовні, бо вона не про багатство. Вона про те, як люди дивляться на твої руки.

Будинок Хоука стояв на пагорбі, білий, з колонами, які нічого не тримали, крім власної пихи. Собака вже гавкав за брамою — низько, сито, як охоронна система з шерстю. Джейс виліз першим, поправив кепку й сказав крізь посмішку: