Частина 1. Нарцисичний світ: як ми тебе бачимо

Глава 1. Ваза замість людини

- Ти сьогодні залишишся вдома?
- Ні, я домовилася зустрітися з подругою.
- З якою ще подругою?
- З Олею. Я розповідала тобі про неї.
- А, з цією?
- Так, з Олею.
- Мені не подобається, коли ти з нею спілкуєшся.
- Чому?
- Тому що вона погано на тебе впливає.
- Вона просто моя подруга.
- Зі сторони відніше яка вона насправді.
- Але це мої стосунки і моє рішення.
- Звичайно. Роби що хочеш.
- Ти зараз ображаєшся?
- Ні. Мені просто цікаво, як швидко ти проміняла наші стосунки на якусь Олю.
- Я нікуди тебе не проміняла. Я просто хочу побачитися з подругою.
- Та ні, все нормально. Іди. Повеселися.
- Ти ж розумієш, що після цього я почуватимусь жахливо?
- Це не я тебе змушую почуватись жахливо. Це ти така чутлива.

І ось ти вже стоїш у коридорі з ключами в руці та думаєш, чи не простіше скасувати зустріч. Подруга почекає. Подруга зрозуміє. Подруга доросла людина, вона якось переживе. А ось твій партнер, бідолаха, залишиться тут сам. Йому буде сумно. Він образиться. Може, навіть не їстиме. І якщо ти все-таки підеш, то потім доведеться три години доводити, що ти не зрадила ваші стосунки одним походом на каву. Ти ще не встигла вийти з дому, а вже почала складати іспит на звання «хороша партнерка». І тут є маленька, але дуже важлива деталь.

Він не сказав: «Мені тривожно, коли ти багато часу проводиш із нею. Давай поговоримо про це». Він сказав: «Роби що хочеш».

А потім зробив усе, щоб ти відчула себе винною за те, що справді зробила. Це не діалог двох рівних людей. Це розмова власника з його майном, яке раптом вирішило самостійно вийти з кімнати.

Отже, хто ти в голові нарциса?

Почнемо з неприємного. У нашій логіці ти не обов’язково є людиною. Тобто технічно ми, звичайно, розуміємо, що ти людина. Ти ходиш, їси, працюєш, маєш паспорт і навіть можеш іноді самостійно обирати, який серіал дивитися. Але на глибшому рівні ми сприймаємо тебе не як окрему особистість зі своїми бажаннями, потребами й правом на власні рішення. Ти для нас - функція.

Ти можеш бути:

- красивим аксесуаром;

- доказом нашої успішності;

- джерелом уваги;

- людиною, яка вислуховує наші проблеми;

- кухаркою, прибиральницею і службою емоційної підтримки;

- запасним аеродромом;

- глядачкою, яка вчасно захоплюється;

- дзеркалом, у якому ми виглядаємо краще;

- зручною статуеткою, яку можна переставити туди, де вона краще пасує до інтер’єру.

Звучить жорстоко?

Так і є.

Але вся книга саме про те, що іноді найжорсткіша правда корисніша за найніжнішу брехню.

Ваза

Уявімо, що я купила вазу. Вона гарна. Мені подобається її форма, колір, блиск на боці. Я ставлю її на видне місце, протираю від пилу, повертаю правильним боком до гостей. До мене приходять друзі. Я показую їм вазу:

«Подивіться, яка краса. Я сама її вибирала».

Мені важливо, щоб вони похвалили вазу. Але не тому, що вазі буде приємно. Ваза, наскільки мені відомо, не дуже страждає від нестачі компліментів. Мені потрібно, щоб похвалили мій вибір. Щоб сказали: «Ого, який у тебе смак». Або: «Ти так красиво облаштувала дім».  Ну хоча б: «Не кожен здатен знайти таку річ».

Ваза стає частиною мого образу. Я не питаю її чи зручно їй стояти саме тут, чи хоче вона бути в кімнаті, чи не надто холодно біля вікна, чи подобаються їй мої друзі, чи взагалі вона хоче бути вазою. Це ж ваза. Її завдання - стояти, бути красивою і не заважати. Якщо завтра я вирішу, що вона краще виглядатиме на кухні, я переставлю її на кухню. Якщо приїдуть гості, поставлю її у вітальні. Якщо мені набридне на неї дивитися, приберу до шафи. Якщо мені знадобиться місце на полиці, винесу в комору. Ваза не має права ображатися. Ваза не має права питати: «Чому ти переставила мене на кухню?» Ваза не має права сказати: «Мені не подобається стояти поруч із цим огидним кактусом». Ваза не має права піти до подруги.

А якщо вона раптом упаде зі столу й розіб’ється, я буду засмучена. Але не так, як була б засмучена через втрату близької людини. Я подумаю: «От халепа. Тепер треба купувати нову». Може, навіть трохи поплачу. Особливо якщо ваза була дорога. Але я не буду лежати поряд з нею на підлозі й думати: «Що вона відчувала в останню мить? Чи було їй страшно? Чи могла я врятувати її?» Це взагалі дивне питання щодо вази, правда?

А тепер уяви, що в його голові ти стоїш приблизно на тому самому місці. Ти красива. Ти розумна. Ти добре виглядаєш поруч із ним. Про тебе можна розповідати друзям. Тобою можна пишатися. Ти створюєш правильне враження. Але твоя внутрішня температура, твої страхи, твої плани й бажання його цікавлять тільки в тій мірі, у якій вони впливають на його комфорт. Поки ти стоїш красиво, мовчиш у потрібний момент і не заперечуєш, усе чудово. Але щойно ти починаєш говорити: «Я хочу інакше», у нього в голові виникає питання: «А якого дідька ваза має власну думку?»

 «Зайчик» - це не ти

Одна з особливостей об’єктивації полягає в тому, що людину замінюють ярликом. Ти вже не Марина. Не Олег. Не Наталя. Не жива людина з хорошим настроєм, поганим настроєм, втомою після роботи, дивними звичками і власною думкою. Ти стаєш зайчиком, кицею, принцесою, моєю дівчинкою, ідеальною жінкою, справжньою господинею, музою. Саме по собі пестливе слово, звичайно, не є злочином. Я теж можу назвати когось зайчиком, якщо він не проти. Люди взагалі люблять вигадувати одне одному імена. У цьому немає нічого страшного. Проблема починається тоді, коли ярлик замінює людину. Ти не просто «зайчик». Ти повинна поводитися як зайчик.

А зайчики не сперечаються, не ходять на вечірки без дозволу, не втомлюються, не мають поганого настрою, не зустрічаються з друзями, яких я не схвалюю, не запізнюються, не набирають вагу, не хочуть окремого життя, не кажуть «ні». Поки ти пухнаста, мила і слухняна, ти хороший зайчик.