Глава 13. Букет

Леві розгублено кліпнув та майже одразу збентежено насупився. Було важко повірити в почуте. Під час навчання молодих курсантів доводилось стикатися з багатьма проблемами, але таке сталося вперше. Уламки спогадів про Ліку почали химерним чином збиратися в цілісну картину. Леві не міг чи не хотів визнавати, що лише ця закохана обставина могла пояснити всі дурні вчинки неслухняного дівчиська.

А втім, ні. Не всі.

— Якщо хоч на мить припустити, що все так, — вкрадливо прошипів Леві й з повільною загрозою наблизився до Ханджі, яка мимоволі відступила та вперлась спиною в стіну. — Навіщо тоді вона понесла листа із романтичним зізнанням до чоловічого крила?

— Так, це, — Ханджі притисла руки до грудей, опустила очі та серед тисячі хаотичних думок намагалась виловити хоч одну, яка врятувала б з ніякового становища. Раптом на розум спала одна ідея. Ханджі впевнено підняла голову: — Ти хотів навести порядок. Військова поліція ось-ось буде. Ми не маємо часу на розмови, — вона різко змахнула руками й збиралась відскочити вбік, щоб зникнути за поворотом, але Леві знову перегородив шлях. Він змірив Ханджі холодним поглядом.

— Якщо ти не викручуватимешся, наша розмова займе не більш як хвилину. Навіщо?

Ханджі зітхнула й опустила руки. Ймовірно вже не вдасться довести, що вона помилилась чи обмовилась.

— Мабуть, забула дістати з кишені, коли я повернула його їй після того, як вона залишила його на твоєму столі.

Леві з награним здивуванням підняв брови в надії, що Ханджі зрозуміє натяк. 

— Так, — вона ображено підтиснула вуста й схрестила руки перед собою, — це був не мій наказ.

Він мав рацію. Від цього пригнічений настрій дещо покращився. Леві жодної миті не сумнівався, що жодного наказу не існувало, а йому просто брехали в обличчя. Проте вже за мить несподівана думка все зіпсувала та змусила спохмурніти.

— Тобто, курсантка, яка живе тут менш як тиждень, настільки закохалась в мене, що полізла до вікна із зізнанням? — він скептично фиркнув. Все стало ще більш очевидним.

Ханджі здогадувалась, до чого все йшло, тому втомлено видихнула:

— На що ти натякаєш?

— Вона шпигунка, — відчужено пробурмотів Леві. — Намагалась щось знайти. 

— Послухай, Леві, я вже стільки разів вислухала, який ти надзвичайний, ідеальний, як неповторно бігаєш щоранку та вишукано снідаєш, що я в це не вірю, — Ханджі усвідомила, що знову бовкнула зайвого, тому осіклася. Стратегічні таємниці вона вміла берегти! Але важко зосередитися, коли навколо всі свої, а інформація не загрожує загибеллю людства.

Тонкі вуста викривила глузлива усмішка:

— Ідеальний кажеш?

Ханджі тяжко зітхнула, закотила очі та фиркнула:

— Це не мої слова. 

— А тепер скажи, хоч хтось тут може з цим погодитися? — в очах Ханджі промайнула невпевненість. Леві скористався цим й продовжив продавлювати думку: — Ось і я про те. Я серйозно думаю, вона шпигунка. Неможливо бути настільки марною та закоханою, якщо тільки не навмисне.

Ймовірно тільки Ханджі та Мікаса вірили Ліці та ні в чому її не підозрювали. Важко не довіряти почуттям тієї, що цілодобово і вголос захоплювалася однією людиною.

— Я тебе почула, — похмуро буркнула Ханджі. — Але припусти хоч на мить, що це правда. Що тоді? 

На обличчі Леві промайнула тінь задумливості та невпевненості, після чого він чітко відповів: 

— Тоді чудово, що мені більше не треба заводити розмову про невзаємні почуття, яка вже відбулась.

Ліка просиділа в їдальні десять хвилин, похнюпивши носа. Вона майже не торкнулась їжі й лише задумливо розмазувала кашу по стінках тарілки.

— Ти починаєш мене лякати, — тихо прошепотіла Мікаса, коли почула, що відбулось вранці. — Хіба тебе влаштувало б таке несправжнє кохання? 

Й без того похмура Ліка скривилась та відсунула від себе тарілку.

— Не знаю, — вона потягнулась за чашкою із захололим чаєм. — З часом, думаю, я б пошкодувала про це. Але зараз… У мене ніколи й ні з ким такого не було, розумієш? Я хочу його бачити, говорити з ним, слухати його. Я не можу думати ні про що інше. В моїх думках тільки він. Щоразу, як заплющую очі, то бачу як ми разом, нам добре, ми щасливі. Я… Загалом, я не претендую прям на кохання, — Ліка облизнула кашу з ложки й тепер почала водити нею по стінках чашки. — Мені здається, що мене влаштувала б і дружба. Адже чим вона відрізняється від кохання? Лише тілесним контактом. А спілкуватися та бачитися ми б однаково могли. Але ж я розумію, що як подруга я його категорично не влаштовую! — вона підтиснула вуста й відпустила ложку, яка гучно стукнулась об кераміку. — Субординація та звичайне небажання мене бачити, — Ліка помітила похмурий погляд Мікаси, виставила перед собою долоню та швидко похитала головою. — Ти не думай! Якби я була впевнена, що прям зовсім йому не подобаюсь, я б навіть не намагалась до нього лізти. Але, мабуть, в кожному закоханому серці живе надія, що коли він дізнається мене краще, то все зміниться. Але не знаю. Зараз я вже нічого не знаю.

Ліка втомлено опустила голову на стільницю й кілька разів ледь чутно стукнулась чолом об поверхню, чим привернула погляди курсантів, що сиділи поруч.