Розділ 7. Лист

Під час сніданку Леві сидів за віддаленим столиком у кутку. Він їв кашу, пив чай та вів стриману бесіду з Ханджі. Ліка крадькома задивлялась на нього та замість того, щоб насолоджуватися своєю порцією в тиші, романтично зітхала та ніжно перераховувала всі його чесноти.

Мікаса мовчки снідала та терпляче слухала, який Леві прекрасний, мужній та надзвичайний. Зрештою, вона вирішила перервати нескінченний потік дифірамб:

— Ти не передумала вдиратися до його кімнати?

Ліка заперечно хитнула головою.

— Не передумала. Ось лист, — вона дістала з кишені складений удвічі папірець, простягнула його Мікасі та знову мрійливо глянула на Леві.

Перш ніж ознайомитися зі змістом листа Мікаса обережно уточнила:

— Я можу подивитись?

— Так, звісно, — Ліка швидко кивнула. — Заодно скажи, будь ласка, чи не занадто воно… Чи не написала я чогось зайвого?

Мікаса самими пальцями акуратно розгорнула аркуш. Зосереджений погляд швидко сковзнув по старанно виведених рядках. За кілька секунд сірі очі розширилися, а брови здивовано поповзли вгору.

— Я думала, тут буде лише один рядок, — вона видихнула. — Ти впевнена, що варто так... детально розписувати свої думки та почуття?

Ліка скосила на неї похмурий погляд:

— Думаєш, занадто?

Мікаса знизала плечима та невизначено хитнула головою, але приховувати власну думку не стала:

— Є трохи.

Ліка зітхнула та знову скосила примружений погляд на Леві, який після нічної розмови, здавалося, навмисне жодного разу не глянув у її бік. Хоч би він поводився так само відчужено та незацікавлено й під час обіду. Ніхто не має помітити її відсутність.

— Прикро.

— Я правильно розумію, що ти не збираєшся нічого переписувати? — Мікаса повернула їй складений аркуш.

Ліка щиро зізналась:

— Ні.

Абсурдність ситуації викликала у Мікаси посмішку. Вона скептично вигнула брову та відсунула тарілку:

— Чого тоді питала, чи не написала щось зайве?

— Щоб знати, чи варто морально готуватися до проблем, — Ліка помітила, що курсанти почали потроху розходитися, тому нахилилась до Мікаси.

— Перед обідом, коли всі підуть до зали, ми з тобою тихенько проникнемо до його кімнати та залишимо записку. Зустрінемось біля входу до того коридору?

Мікаса втомлено видихнула та зазирнула в її очі:

— Скажи, нащо тобі я? Адже ти й сама можеш залишити листа.

Ліка тяжко зітхнула, жалісно подивилася на неї та розвела руками:

— Можу. Але мені самій дуже страшно. Безперечно, ти можеш відмовитися брати в цьому участь, але… Будь ласка, допоможи мені.

Якою б дурістю Мікасі не здавалася ця витівка, в призначений час вона таки підійшла до коридору. Ліка ще трохи кульгала, але вже досить впевнено пересувалася без тростини. За кілька хвилин блукання темними лабіринтами, Мікаса вже хотіла запропонувати розвернутися назад, але Ліка заговорила першою:

— Я шалено вдячна, що ти пішла зі мною. Не уявляю, як би я сама з усім впоралась. Якщо ми раптом когось зустрінемо, я скажу, що це була винятково моя ініціатива. Тобі не треба ні про що хвилюватися.

Мікаса насупилась та сповільнилась. Її досі мучили сумніви стосовно правильності їх дій, але вона нічого не сказала.

За кілька хвилин вони підійшли до потрібних дверей. Ліка перевірила в кишені наявність листа, набрала в легені більше повітря та смикнула ручку.

— Зачинено, — вона розгублено торкнулась підборіддя, коли двері відмовились відчинятися. — Хм. Принаймні, Леві в кімнаті немає. Це вже добре. Але як нам потрапити всередину? — нечутно пробурмотіла Ліка, поки поверхово оглядала коридор на наявність килимків, під якими могли сховати ключі.

Мікаса полегшено видихнула та посміхнулась:

— А ти думала, порожня кімната чекатиме на нас відчиненою? — вона зраділа, що в них нічого не вийшло. Принаймні, не довелось порушувати правила та влізати до чужої кімнати.

— Такого варіанту подій я дійсно не передбачила, — відчужено пробурмотіла Ліка, але вже за мить підняла осяйний погляд. — А ти зможеш з вулиці знайти вікна цієї кімнати?

— Так, — Мікаса примружилась. — Але нащо це тобі?

— Я бачила на вулиці драбину! Вчора кілька курсантів ремонтували дах. Ходімо!

Натхненна новою ідеєю Ліка розпливлася в щасливій посмішці та поспішила на вихід. Здавалося, її захоплений почуттями розум не сприймав жодних аргументів на користь відмови від доставляння зізнання таким способом. На цілком логічне питання, чи варто їй лізти у вікно з травмованою ногою, Ліка відповіла, що дуже навіть варто. Адже тоді саме її й не запідозрять у підкиданні листа. Вона хотіла, щоб Леві не просто дізнався, а здогадався та відчув, що зізнання саме від неї.

Зрештою, не варто отак спішно й легко самостійно розкривати секрети. Як не варто й відкрито зізнаватися в тому, що незаконно проникав до чужої приватної власності.