Глава 4. Прогулянка

Ліка нервово смикнулась та ледь не підстрибнула на місці, коли Ханджі різко відчинила двері лабораторії.

— Сподіваюсь, тебе не засмутить те, що відтепер ти знаходишся виключно під моїм керівництвом, — вона весело посміхнулась та наблизилась до столу з реактивами.

Ліка невпевнено посміхнулась:

— Докладу зусиль, щоб впоратися з цим, — вона здогадалась, що саме стало причиною такого рішення керівництва.

— Тоді доклади зусиль, щоб ще хоча б кілька днів не траплятися Леві на очі, — мимохіть помітила Ханджі та переставила пробірки на стіл для дослідів. — Здається, його не надто потішило те, що ти залишишся в розвідувальному корпусі, — вона розвернулась та помітила, що Ліка опустила плечі та спохмурніла. — Не бійся. Я тебе в будь-якому разі не кину, — Ханджі підбадьорливо посміхнулась та підморгнула.

У спробі приховати смуток Ліка насилу натягнула на обличчя посмішку. Вона щиро не могла зрозуміти — як їй вдалося так сильно розчарувати Леві лише за одну добу?

Після короткої розмови в лабораторії Ліка попрямувала до обідньої зали. Вона шкутильгала та спиралась на тростину, яку їй позичила Ханджі. Сама жінка відмовилась піти на обід разом, оскільки мала ще заповнити кілька невідкладних звітів, від допомоги з якими відмовилась.

Ліка увійшла до обідньої зали, сторожко озирнулась та постаралась непомітно сісти біля Мікаси на краю лавки. Вона поклала тростину на підлогу біля столу та схилилась над тарілкою з їжею.

— Можливо, це не моя справа, — Мікаса нахилилась до вуха Ліки та обережно почала: — але Жан сказав, що ти намагалася…

Ліка сумно видихнула та хитнула головою:

— Це неправда.

Вона обережно озирнулась. Їй хотілося знову побачити Леві хоча б на мить. Ліка закохано зітхнула, коли нарешті помітила його за віддаленим столиком. Леві пив чай та дивився на поверхню столу. Несподівано він ніби відчув на собі чужий погляд та підвів очі. Леві миттєво зіткнувся поглядами з Лікою. Вона одразу опустила очі та відвернулась.

— Він дійсно тобі подобається? Навіть після того, що сталося?

Плітки розвідувальним корпусом переміщалися швидше за девіантів на відкритій місцевості. Вже всім було відомо, що Леві вимагав вигнати Ліку.

— Те, що він хотів відправити мене додому, ще не означає, що ми не будемо разом, — вона ображено підтиснула вуста та підсунула до себе тарілку із супом. — Це турбота.

— Справді? — Мікаса не встигла приховати здивування й мимоволі підняла брову.

— Так. Він просто хвилюється за мене та не хоче, щоб мене вбили за стіною. — Їй хотілося одночасно сміятися та плакати через власні наївні слова. — Принаймні, я віритиму саме в це.

Вона перезирнулась з Мікасою та після усвідомлення очевидної абсурдності сказаного таки розсміялася разом з нею.

Ввечері Ханджі раніше відпустила Ліку та порадила їй відпочити й відіспатися. Сон завжди якнайкраще допомагав організму відновитися.

Ліка вийшла до темного коридору та завмерла під одним з факелів. Вона вагалась та не наважувалась повернутися до кімнати. Леві завжди з'являвся з-за рогу. Яка ймовірність, що й зараз вони знову перетнуться тут?

Ліка вирішила не чекати, поки капітан сам її знайде, та пошкутильгала у бік розвилки, де звернула праворуч та зупинилася біля найближчих дверей. Раптом двері відчинилися, і прямо перед нею опинився капітан Леві. Його спину підсвічували кімнатні свічки.

— Чим зобов'язаний? — він похмуро глянув на Ліку. Він також вже майже звик до зустрічей з недолугою курсанткою в коридорі.

— Добрий вечір, — вона спішно привіталася. — Я б хотіла з вами поговорити. Пані Ханджі порадила мені кілька днів не траплятися вам на очі, і я…

— Одразу вирішила знехтувати порадою? — хмикнув Леві.

Ліка зробила глибокий вдих, видих та заперечливо хитнула головою:

— Ні. Я хотіла поговорити. Чи не могли б ми прогулятися територією?

Леві зиркнув на перебинтовану ногу та тростину в її руці.

— Прогулятися?

— Так, — Ліка впевнено кивнула. — Або посидіти в обідній залі. Там великі вікна, можна подивитися на місяць.

Леві стримався, аби не висловити невдоволення вголос. Він повернувся до кімнати, задув свічки та замкнув двері на ключ. Він не палав бажанням витрачати вечір на дивне спілкування, але йому стало цікаво, про що недолуге дівчисько хотіло з ним побалакати.

Вже перше питання розчарувало його посередністю.

— Чому ви вимагали, щоб мене відіслали додому? — Ліка не стільки хотіла знати відповідь, скільки намагалась розпочати розмову.

— Ти не можеш бути воїном, — жорстко викарбував Леві. — Тобі тут не місце.

Вона зітхнула, сіла на підвіконня та визирнула у вікно:

— Я знаю. Ви маєте рацію.

— Справді? — він не чекав такої швидкої згоди.

— Так. Я зовсім не воїн.

Леві сперся спиною на стіну поряд з вікном та схрестив перед собою руки: