Глава 1. Перша зустріч

«Любов, як тінь: женись — вона втікає,
Втікай від неї — гнатись починає»

© «Віндзорські жартівниці» Вільям Шекспір

— Вітаю всіх новобранців зі вступом до Корпусу Розвідки! — проголосив командир розвідувального загону Ервін Сміт. Він тільки-но завершив промову для майбутніх курсантів, що годину тому прибули на базу.

Невисока дівчина зі світлим в'юнким волоссям постійно крутилася в натовпі. Вона неуважно слухала промови головнокомандувачів, весь час визирала когось у натовпі та важко зітхала, коли знову не знаходила потрібну людину.

Після завершення урочистої частини новобранці розбилися на групки. Вони хотіли поспілкуватися з курсантами, що тривалий час були частиною загону та могли розповісти про буденне життя в Корпусі Розвідки. Дівчина проігнорувала загальні тенденції. Вона не долучилась до жодної групи та повільно обійшла приміщення по периметру. Вона підозріло вдивлялась в обличчя кожної людини, але успіху в пошуках так й не досягла. Ще й випадково перечепилась та ледь не збила з ніг високу дівчину у військовій формі.

— Перепрошую, — вона перелякано відсторонилася та підняла долоні в захисному жесті.

— Нічого, — дівчина у військовій формі поправила темне коротке волосся й окинула новеньку довгим поглядом. Вона не знала наперед, з ким доведеться ділити кімнату, тому вирішила з обережністю вибудовувати стосунки з можливими сусідами. — Як тебе звати?

— Ліка. А те… А вас? — вона збентежено закусила губу й схилила голову набік, оскільки не знала, як краще звертатися до незнайомки.

— Можна на «ти». Я Мікаса, — дівчина помітила розгубленість новенької, тому м'яко, але стримано посміхнулася куточками губ. — Ти когось шукаєш?

Розсіяній увазі Ліки вистачило короткої паузи співрозмовниці, щоб відвернутися та задивитися на випадкову курсантку. Вона не одразу усвідомила, що їй поставили запитання. Коли ж зрозуміла, що до неї звертаються, то ледь не підстрибнула на місці:

— Ні... Тобто, так. Якщо я тільки нічого не переплутала... Ти не знаєш, де я можу знайти Хаджі Зое?

— Майор Ханджі зараз у себе в лабораторії. Ви знайомі? — Мікаса з сумнівом глянула на новеньку.

Ліка задумалася, але за мить заперечливо похитала головою:

— Ні. Ще ні. А де я можу знайти лабораторію?

— Хочеш піти до неї прямо зараз? — Мікаса здивовано насупилась. — Не найкраща ідея. Ханджі має зараз проводити експерименти з новим титаном.

— Ого. Вона справді займається такими серйозними дослідженнями? — захоплено прошепотіла Ліка та торкнулась нижньої губи вказівним пальцем.

Мікаса не знала, що відповісти, тому лише мовчки кивнула.

— Будь ласка, скажи мені, де знаходиться лабораторія. Я дуже хочу подивитися.

Мікаса із сумнівом зиркнула на коридор за спиною та хитнула головою:

— Хай там як, новобранцям заборонено туди ходити.

Ліка визирнула з-за плеча нової знайомої та за секунду вдячно глянула на неї.

— Дякую! — вона підстрибнула та радісно побігла до того самого коридору, в темряві якого за мить й зникла під ошелешений погляд Мікаси.

П’ять хвилин Ліка блукала темним коридором, який освітлювали лише рідкі смолоскипи. Вона з підозрою косилась на кожні двері та намагалась вгадати, за якими з них могла б ховатися лабораторія. Ліка не наважувалась смикати за кожну ручку, тому вирішила відчинити тільки ті двері, з-за яких долинатимуть крики, шипіння чи інші неприродні звуки. Та не встигла вона дійти до роздоріжжя, як з-за рогу вийшов невисокий чоловік у військовій формі.

Ліка притихла та завмерла в надії, що її не помітять.

Невідомо, що саме її видало — смолоскип, під яким вона зупинилася, чи ніякове «ой», що зірвалося з вуст з появою незнайомця, — але чоловік обернувся та спрямував суворий погляд прямо на неї.

— Що ви тут робите? — грізний голос пролунав настільки різко та гучно, що за відчуттями на Ліку наче відро крижаної води вилили.

Чоловік зробив крок уперед та дозволив світлу смолоскипу освітити обличчя. На кілька секунд Ліка навіть забула, як дихати. Серце забилося частіше. Дівчина розгублено розтулила вуста, але так й не спромоглася вимовити ані слова. Вона начисто забула всі вигадані дорогою відмовки, які мали б вберегти її від покарання за непослух.

— Я..., — тільки й вичавила з себе Ліка. Вона не могла відвести погляду від сірих очей.

Боже, який же він гарний… Як би Ліка хотіла, щоб він став її коханим! Раніше вона не уявляла, яким чином трапляється та як відчувається загадкове «кохання з першого погляду». Але в цей момент дівчина усвідомила, що це саме те кохання, про яке вона мріяла все життя!

Вона ледь чутно видихнула:

— Я Ліка. А вас як звуть?

Чоловік насилу розібрав її слова.

— Ймовірно, ви неуважно слухали вступну промову. Капітан Леві, — прохолодно озвався він. — Усі новобранці мали отримати форму. Якщо завтра на тренування ви прийдете без неї, на вас чекатиме покарання.

Ліка уважно слухала кожне слово, що зривалося з вуст чоловіка, але сенсу вловити не могла. Вона готова була слухати його голос вічно — що б він не казав. Розум заполонили наївні романтичні фантазії, в які серйозна дійсність категорично не вписувалася.