Глава вісімнадцята. Узурпація

 — Як ваше самопочуття? — спитав Аскольд, увійшовши в палату де лежав Гетьман. 

 — Краще ніж покійний Лаврін. Мене посікло уламками і я втратив багато крові, але жити буду. Як успіхи на посаді тимчасово виконуючого обов'язки голови служби безпеки?

— На мене звалилась купа паперової роботи. Часи, коли я був простим спецпризначенцем мені подобалися більше. Втім, Сігвард вже розібрався з терористами. 

 — Імперці?

 — Схоже на те. Тим не менш, ми можемо використати цей теракт проти Хотника...

 — Ти ж перевіряєш мене, чи не так?

 — Перепрошую?

 — Я чудово знаю, що ти на боці Хотника, Аскольд. 

 — З чого ти взяв?

 — Читав звіт куреня власної безпеки.

 — І як давно ви про це знаєте?

 — За день до смерті Лавріна. 

 — І все одно поставили мене на тимчасово виконуючого обов'язки?

 — Я програю ці вибори. Ми перемогли, але втратили майже весь флот та купу людей. А всі перемоги завдяки роботі ваших ЗМІ припасні до Хотника. Навіть якщо я закрию його, через тиждень обурені маси відберуть у мене булаву. 

 — Отже ви не будете балотуватись?

 — Ні. Я вже занадто старий для цього. 

 Поклонившись, Аскольд вийшов із кабінета. Щойно двері зачинились, Гетьман приклав до підборіддя дуло пістолета:

 — Я йду до тебе, доню...

В наступну мить пролунав постріл.

 — Подейкують, Гетьман застрелився. 

 — Так я в це і повірив! Певно, це відморозки Хотника постарались. 

 — До чого тут Хотник?! Він би не став такого робити. Це радше робота імперських спецслужб. 

 — Куди дивіться служба безпеки?!

 Накинувши каптур, Аскольд тинявся вуличками Києва прислухаючись до розмов містян. Майже ніхто не вірив у те що Гетьман справді скоїв самогубство: зі сторони це скидалося саме на вбивство. 

 — Гуляєш? — Аскольд обернувся на голос Хотника, що був також у каптурі. — То що насправді сталось?

 — Самогубство. Я вийшов з кабінету Гетьмана, і через мить пролунав постріл. Коли я кинувся назад до кабінету, Гетьман вже застрелився.

 — Отже, це дійсно самогубство, а не робота спецслужб?

 — Він знав що я працюю на тебе, і все одно призначив мене тимчасово виконуючим обов'язки голови служби безпеки. 

 — Схоже, у такий чин він передав мені владу. Завтра стартують вибори, на яких рада старшин обере нового Гетьмана. Окрім мене за булаву збирались змагатись Пилип Вовкулака, командуючий Чорних Запорожців, та Микола Скоропадський, Генеральний Осавул та сподвижник покійного Гетьмана. Втім, Пилип Вовкулака зняв свою кандидатуру, дізнавшись що я теж планую позмагатись за булаву.

 — Схоже в тебе гарні відносини з чорношличниками, раз їх ватажок не хоче конкурувати з тобою.

 — Ми співпрацювали ще коли я був джурою. Радий, що вони досі мене не забули. 

Одягнувши найкраще вбрання, яке в моєму випадку складалося з не дуже сильно пошарпаної військової форми, я вийшов на вулицю де на мене вже чекав озброєний ескорт державної варти. Ці хлопці мали доправити мене та інших кандидатів на посаду Гетьмана до палацу Генеральної Ради, де козацькі старшини мали обрати Гетьмана. Біля самого палацу вартові розвернулися: далі місію охорони на себе брали спецпризначенці служби безпеки. Помітивши на деяких зі спецпризначенеців червоно чорні стрічки, я посміхнувся: за результати виборів можна було не перейматися.

  — Вітаю вас всіх, шановне товариство. — розпочав Пилип Вовкулака. — Сьогодні ми всі зібрались, щоб вирішити питання про новий політичний курс Гетьманату. Позицію консерваторів представляє Микола Скоропадський, Генеральний Осавул та сподвижник покійного Гетьмана. Позицію радикалів представляє Хотник, також відомий як Нічний Демон. Як вам відомо, я відмовився від участі у виборах на користь Хотника. Пане Скоропадський, вам надається слово.  

З цими словами Пилип Вовкулака перегорнув пісочний Годинник, і на трибуну вийшов Скоропадський.

 — Дякую. Перш за все, хочу дещо підкреслити. Більшість козацьких старшин, що присутні тут — представляють інтереси своїх містечок, сел та хуторів. Мені відомо, що курс покійного Гетьмана у вас асоціаціюється з мобілізацією та рядом війн, але також прошу згадати і про його здобутки. По всій Гетмьманщині відкриті школи, де ваші діти вивчають грамоту та ази арифметики. Завдяки дипломатичним перемогам ми досягли технологічного прогресу: ми зробили перші кроки до індустріалізації, а в Києві заклали фундамент для першої в Кенегарді академії наук...

 — Час вийшов. Слово надається другу Хотнику. 

 — Дякую. Перш за все, я хочу подякувати покійному Гетьману. Те, що щойно розповідав пан Скоропадський дійсно так. Країна, яка не розвиває науку не має майбутнього у довгостроковій перспективі. Але зараз нам загрожує небезпека вже у середньостроковій перспективі. Наші сусіди, з якими ми нещодавно підписали пакт про мир, зализають рани та готуються до нового вторгнення. І їх нове вторгнення стане для нас фатальним. Ми маємо вдарити впершими...

 — Час вийшов. 

 — Дякую. — зійшовши з трибуни я поступився місцем Скоропадському. — Всі ми чули слова Хотника. "Вдарити першими", чи не так? Це значить, що ми маємо розв'язати нову війну. Криваву війну, загарбницьку. Невже ви хочете щоб ваші співвітчизники гинули на чужині? Ви хочете, щоб вкотре оголосили мобілізацію? Я хочу донести до всіх вас, і зокрема до Хотника, що не все вирішується силою. Щоб сусіди не вторглися до нас, треба продовжити налагоджувати дипломатичні та торгівельні відносини. Годі кривавих війн, нехай усі житимуть в мирі!

— Час вийшов. 

 — Те, що каже пан Скоропадський, звучить дуже добре. Але це не більше ніж популізм. Усі ви хочете забути про війну, і тому він обіцяє вам мир та процвітання. Але це не так. Я теж пообіцяю вам мир, але цей мир прийде лише після перемоги. Спершу на нас чекає реформа армії, після чого ми розпочнемо вторгнення до імперії. Лише остаточно винищивши нашого історичного ворога ми зможемо забудьте про загрозу зі сходу. Це буде важко. Проллється багато крові. Вибір за вами: ви можете взяти на себе відповідальність за майбутнє ваших дітей та взяти до рук зброю, або ж сидіти склавши руки сподіваючись на те, що імперці стримають своє слово.