Глава сімнадцята. Генеральний суд

 — Доброго ранку. — позіхнув я потягуючись в обличчя пістолям спецпризначенців служби безпеки. — Чим зобов'язаний?

 — Ім'ям гетьмана вам наказано явитись у Генеральний військовий суд для проведення військового трибуналу. У випадку вашої відмови, ми будемо змушені доправити вас до суду силою.

 — Добре, я зрозумів. 

Заарештували мене зранку на світанку, коли я вийшов прогулятися зубчатими мурами Перекопської Цитаделі. Ситуацію ускладнювало те, що на спецпризначенців служби безпеки в свою чергу націлити свої штуцери мої "демони". 

 — Опустіть зброю, у них ордер на мій арешт. Арес, заступаєш на посаду тимчасово виконуючого обов'язки командира Дивізіону. 

 — Так є!

Далі, мене посадили в досить таки уютну карету зі сталевими гратами та в оточенні немаленького ескорту доправили в Києв, де на мене чекала переповнена офіцерами зала суда. 

 — Щек Хотник, він же Нічний Демон. — розпочав Самійло Зарудний, генеральний військовий суддя. — Вам відомо, чому вас заарештовано?

 — Ні. 

 — До нашого суду надійшов ряд анонімних скарг від військовослужбовців, що діяли під вашим командуванням протягом західної компанії. Вас звинувачують у некомпетентності та жорстокості, які призвели до значних невиправданих втрат особового складу.

 — Дозвольте уточнити: ті, хто подали на мене скарги рядові? Мені не треба їх імен, я поважаю їх право на анонімність. Просто хочу оцінити компетенцію моїх опонентів. 

 — Це військові раногом від рядового до сотника. 

 — Навіть сотники є? Чудово. Під невиправданими втратами особового складу ви маєте на увазі серію боїв проти сорок третього експедиційного корпусу?

 — Саме так. 

 — Під час цієї битви з нашого боку дійсно загинуло багато бійців, однак я не вважаю їх смерті невиправданими або марними. Це була необхідна жертва в ім'я перемоги. Але щоб жертв було менше, треба було відправити нам підкріплення. Ми діяли в умовах коли сили супротивника переважали нас більше ніж вдвічі. Те, що ми взагалі перемогли вже є диво. 

 — Це не означає, що людей треба було посилати на смерть. 

 — Я не посилав їх на смерть. Я повів їх на смерть, це різні речі. Втім, це ж не справжня причина мого арешту, чи не так?

 — Що ви маєте на увазі?

 — Ми обидва знаємо що цю справу ініціювали з подачки Гетьмана, який до всрачки боїться наступних виборів. Він боїться їх на стільки, що розпочав переслідування героїв війни, в яких вбачає конкурентів. Спершу начальник розвідки, потім я... А хто наступний?

 — Прошу утриматись від безпідставних звинувачень у бік нашого Гетьмана. 

 — Чи дійсно вони безпідставні, пане Генеральний Суддя? Я не перший рік у війську. На моїй пам'яті ще не було жодного випадку, коли суд розглядав скаргу солдата на полковника. Солдат не бачить загальної картини, а тому і не може об'єктивно оцінити дії полковника. Але цього разу в усуненні мене зацікавлений особисто Гетьман. 

  Виступаючи перед суддею, я водночас виступав і перед старшинами і офіцерами, присутнім на судовому засіданні в якості свідків. 

 — Волю Хотнику! — раптом вигукнув сотник чорношличників. — Волю герою війни!

 — Волю Хотнику! Волю Хотнику! Волю Хотнику! — підхопила зала суда. — Слава Нічному Демону!

 — Слава! Слава! Слава!

 — Ганьба Гетьману!

 — Ганьба! Ганьба!

 Звісно, завдяки Аскольду я знав що моє усунення ініціював Лаврін Капуста, голова служби безпеки. Втім, відповідальність за це ляже на плечі Гетьмана. Нічого особистого, лише чорний піар. Заздалегідь визначені люди на лавах свідків викрикували гасла, а решта їх радісно підхоплювала. Враховуючи мій авторитет серед вузьких кіл військових, провернути подібне було не складно. Так, це брудно, але щоб здобути перемогу мені потрібна Гетьманська будова. А для цього, я маю скинути терешнього Гетьмана. І бажано, щоб це виглядало як воля народу, а не як державний переворот. 

 — Тихо! — генеральний постучав руків'ям кинджала по столу. — Зберігайте спокій, шановне товариство. Це ще не все. Пане Хотник, вас також звинувачують у створенні особистої гвардії із числа колишніх легіонерів та гайдамаків. Приведіть його!

 Шкандибаючи на протезі, у судову залу увійшов Сапсан. Піднявшись на трибуну, він почав свою промову:

 — Шановне товариство! Мій позивний Сапсан. До того як я впіймав стрілу в ногу та зазанав ампутації, я служив в компанії легендарних Чорни Месників під началом Хотника, якого я дуже поважаю. Беззаперечно, він військовий геній та герой війни. Але також я вимушений зазнати, що його останні спрямовані на створення особистостої гвардії, також відомої як Демонічний Дивізіон. Ці "Демони" підкоряються йому, і лише йому. Не мені пояснювати, що створення особистої гвардії не припустимо та веде до повернення феодалізму. Хотник, ти ж не будеш заперечувати той факт, що вони підкоряються тобі, а не Гетьману? 

Це була пастка. Якщо я почну заперечувати, це виглядатиме наче я виправдовуюсь. А якщо я визнаю це, означає у відкриту виступити проти Гетьмана.

 — Навіть не знаю, що сказати, друже Сапсан. — зараз найважливіше було зберегти підтримку залу свідків. — Демонічний Дивізіон — це особиста гвардія Нічного Демона, який самотужки здатний перебити сотню опричників. Якщо ти знаєш людину, яка зможе замінити мене на посаді "Нічного Демона", я з радістю передам йому управління Демонічним Дивізіоном. 

Суд тривав ще кілька годин. Всупереч словесним випадам Сапсана, які були до біса небезпечними, мені вдалось зберегти підтримку залу свідків. Тепер я буду у виграші в незалежності від рішення Генерального судді: якщо мене виправдають, то я зможу продовжити свою справу. А якщо ні — це стане каталізатором у державному перевороті.

Вулицями Києва мчала карета в оточенні озброєного ескорту. 

 — Якого біса суд над Хотником був у присутності свідків? Його арешт мав бути таємним!

  — Газети про його арешт з'явились раніше, ніж ми доставили його в Києв. Якби ми заборонили свідкам бути присутніми під час суду, це б призвело до невдоволення вами, пане Гетьмане.