Глава тринадцята. Гвардія Нічного Демона

— Від імені Гетьмана! — віщав глашатай. — Наказую, усім військовозобов'язаним явитись у найближчий військовий табір. Разом до перемоги!

 — Мобілізація?

 — В сраку. Я сам щойно з війни повернувся, і тут знову?

 — Що робить наше хвалене військо? Хіба нам не казали, що сердюки вщент розбили басурманів?

 — Чому ми маємо гинути за всратого Гетьмана та козацьких старшин? Нехай князівські діти б'ються! 

 — Схоже, населення не дуже підтримує ідею мобілізації. — констатував Лаврін, голова служби безпеки, виглядаючи із вікна карети. — Це сильно вдарить по репутації Гетьмана. 

 — У цьому нема нічого дивного. Всі хто хотів битись, пішли до війська ще минулої війни. — відповів Василь Недайкаша. — Тут лишились лише бабники.

  — Скажи, друже. Ти ж не спеціально зробив це?

 — Про що ти?

  — Підштовхнув Гетьмана до мобілізації. Останнім часом ширяться чутки, що ти хочеш зайняти його місце. 

 — Мене не цікавить політика. Однак я не хочу, щоб країна за яку загинули безліч моїх побратимів програла через нерішучого Гетьмана. 

 — Ти справді впевнений, що мобілізація необхідна? Ти завжди робив ставку на добровольців. 

 — Бо я начальник розвідки, а не піхоти. В розвідці якість важливіше за кількість, однак у піхоті все інакше. 

 — Відколи ти став прихильником м'ясних штурмів?

 — Відтоді як побачив в громадянах свиней, які марнують жертву полеглих героїв. 

 — Лягай!!! — гарматне ядро пролетіло над головою імперця та впечаталось у гармату. Пролунав вибух, за яким послідували крики посічених уламками поранених. 

 — Не припиняти вогонь! — кричав лейтенант, що керував прикриттям інженерів. — Не дайте кенегардцям бодай висунутись із-за фортечних мурів!

Щоб зруйнувати мури фортеці, необхідно було зробити підкоп під фундамент. Однак риття тунелю справа довготривала, і щоб хоч якось скоротити обсяг роботи інженери намагались підібратися як умога ближче до мурів. Звісно, що гарнізон кенегардців чинив запеклий опір та зосереджував вогонь на інженерах. 

 Прикриваючись за  виритими під кутом траншеями імперські стрільці вели вогонь по мурам, намагаючись влучити по захисникам фортеці, які відстрілювались із рушниць та арбалетів. 

 — Схоже, в них закінчуються набої! — посміхнувся лейтенант, коли у великий дерев'яний щит на колесах за яким він ховався влучив черговий арбалетний болт. — Це гарні новини...

Раптом з тилу залунали постріли, крики та двязкіт зброї. Озирнувшись, у лейтенанта відвисла щелепа: незвідки з'явилась гетьманська кіннота. 

 — Якого біса? Чим займається охорона... 

Остаточно висловити свою думку лейтенант не встиг: гарматне ядро проломило дерев'яний щит та розірвало лейтенанта на шматки, обірвашвиь його гнівну промову. 

 — Хотнику! — у штабний намет увірвався граф. — Частина загону Ратибора та гарматні розрахунки повернулись. 

 — Що трапилось?

 — Вони наштовхнулись на загородження. Щоб виконати завдання, Ратибор повів частину вершників крізь болото, а решту відіслав назад разом з гарматами. 

 — Крізь болота?

 — Солдати кажуть, що вони знайшли провідника із місцевих. 

 — Трясця! Якщо це вигорить... Піднімай кінноту, ми атакуємо. 

 — Прям зараз?

 — Треба заплутати ворога, щоб вони не надіслали підкріплення в осадний табір. 

  — Пане Генерале! — гонець зістрибнув зі взмиленого коня. — Ворожа кіннота обійшла наші загородження та атакувала осадний табір. 

 — Негайно відправте у підкріплення драгунські полки...

 — Пане Генерале! — здійняв коня на дибки другий гонець. — Ворожа кіннота атакує по фронту!

  — Не проти, якщо я візьму на себе фронт? — втрутився у розмову сьомий принц. — А ви займіться осадним табором. 

 — Чудова ідея, ваша високосте. 

 — Уперед! — Стиснувши шаблю, я мчав на вістрі списа. Через лісистий рельєф більшість бойових дій відбувалось вздовж дороги, а отже ворог знав де ми будемо атакувати. Отже, він влаштував засідку. 

Вихопивши із-за пояса ракетницю, я випустив в небо сигнальну ракету. Тією ж миті пролунав залп Тарасових мортир: вони працювали по імовірним місцям розташування засідок.

 Ворожа артилерія теж не пасла задніх: помітивши нашу атаку, вони викотили свої гармати із-за дерев'яних щитів на колесах, за якими укривались ворожі стрільці. Пролунав залп, і гарматні ядра знесли половину вершників, що мчали за мною. В наступну мить стрільці відкрили вогонь із бійниць у дерев'яних щитах, вибаваючи моїх вершників. 

 Кулі та гарматні ядра оминали мене, наче спеціально, змушуючи слухати мене передсмертні крики моїх людей. Чи дійсно я зробив правильне рішення, провівши кінноту у таку самогубчу атаку?

 До гуляй города імперців лишалось кілька метрів. 

 — Роби як я! — Перестрибнувши через гармату, що стояла між двома дерев'яними щитами я опинився у ворожому таборі, де мене на повному ходу вибили із седла бердишем. Відлетівши у бік, я подумки пообіцяв подякувати ковалю що робив мою кірасу. Оговтуючись від жорсткої посадки, я усвідомив, що під час примусового польоту виронив шаблю.

 Приставивши до моєї голови піщаль, імперець зробив постріл. В останню мить я збив рукою піщаль в сторону та вихопивши кинджал заколов нападника. Вихопивши вільною рукою пістоль, я пристрелив імперця який хотів зарубати мене бердишем.

Спішившись, мої люди вривались у ворожий гуляй город крізь проміжки між дерев'яними щитами, врубаючись у ближній бій. 

 — Смерть ворогам!

Підхопивши з землі бердиш, я з розмаху рубанов імперського стрільця, який намагався запалити гранату. Відкинувши бердиш у бік, я підняв гранату з землі та роздув тліючий фітель: озирнувшись, я жбурнув її у сукупчення ворога. Пролунав вибух: уламки розлетілись навсебіч. 

Піднирнувши під шаблю, я скоротив дистанцію та вчепився зубами в кадик чергового нападника. Вирвавши із шиї шмат м'яса, я різким ударом кулака проломив череп розгубленого стрільця, що в хаосі рубки намагався перезарядити рушницю.