Глава дванадцята. Вибір Гетьмана

— Генерале! — доповів голова інженерної роти. — Ми майже закінчили риття тунелю!

 — Чудово. Дайте знати, як усе буде готово...

Договорити генерал не встиг: з боку тунелю пролунав вибух. 

 — Якого біса? 

З мурів фортеці залунав радісний гомін: захисники тріумфували. Вочевидь вибух з боку був справою рук гарнізону: виявивши ворожий підкоп, захисники почали рити свій власний підкоп і відповідь. Врешті решт, тунель імперців обвалився, так і не виконавши свого завдання з руйнування мурів. 

— Агов, імперські шавки! — лунало зі стін фортеці. — Не рий чужому яму, сам у неї попадеш!

 — Які будуть накази, генерале?

 — Розпочинайте рити наступний тунель. Так чи інакше, ця фортеця впаде. 

 — Схоже, ви не з тих хто квапить події. — втрутився сьомий принц. — Такими темпами ми будемо возитись близько року.

 — Це краще, ніж класти людей у лобових штурмах. 

 — Пане генерал! — увірвався в штабний шатер вестовий. — Наші розвідники помітили військо! Це вороже підкріплення!

 — Скільки їх?

 — Від двох до шести тисяч.

 — Чудово. У будь якому разі, вони у меншості. 

 — То що ви будете робити? Ми досі не взяли фортецю.

 — Не хвилюйтесь, ваша високість. Я залишу близько тисячі стрільців продовжувати облогу, а решта відправиться назустріч ворогу. До речі, прийшов час випробувати нашу нову зброю.

 — Ви про гранати?

 — Саме так.

— Що це? — спитав Гетьман, тримаючи у руках металево кулю. — схоже на гарматне ядро.

 — Це граната, пане Гетьмане. — відповів Лаврін. — Ми розробили цю зброю за зразком пруської армії. У них її зазвичай використовують гренадери — спеціально навчені солдати які метають гранати. Вони досить ефективні проти живої сили та невеликих укріплень.

 — До речі, пруси не єдині хто впроваджує у військо новітні технології. — Втрутився Василь Недайкаша. — Нещодавно мої люди доповіли про створення у великій імператорській армії гренадерських полків. Ймовірно, вони озброєні саме цими гранатами.

 — Дослідна партія цих гранат піде у війська вже за тиждень.

 — А ворог має їх на озброєнні вже від учора. Якщо не помиляюсь, ми повинні були випереджати ворога якщо не чисельно, то хоча б технологічно, пане гетьмане?

  — Стулись. 

 — Ой, Перепрошою. Здається пан гетьман трохи не в собі від люті. 

  — Та як ти...

  — Відкрийте очі, пане гетьмане. — начальник розвідки став серйозним. — Ми програємо, якщо нічого не вдіяти. Того що ми робимо — недостатньо для перемоги.

 — Ворог розділив військо на дві частини. — доповідав Сокольский. — Близько тисячі продовжує осаду фортеці. Решта йде нам на зустріч. 

 — Увага на мапу. Ворог просувається вздовж цієї дороги. По лівому флангу на ось цьому участку — ліс.

 — Пропонуєш влаштувати засідку?

 — Так. В цьому місці ми розташуємо загін січових стрільців. У той час як гайдамаки зроблять наліт на супротивника, щоб виманити на себе ворожу кінноту. 

 — Тобто генеральної битви не буде?

 — Її варто уникати, якщо ми не хочемо зазнати поразки. Ми не можемо дозволити собі поставити все на одну битву у війні з імперцями. Сокіл!

 — Так, друже Хотнику.

 — Командування загіном січових стрільців на тобі. 

 — Я можу взяти кілька бойових підводів для табору?

 — І як ти збираєшся використовувати їх у лісі?

 — Не в лісі. Ми розгорнемо табір за лісом, на випадок якщо нам доведеться відходити. 

 — Прийняв. Візьми стільки бойових возів, стільки треба. 

 — У мене пропозиція. — втрутився Тарас. — Нещодавно мої гармаші отримали новесенькі мортири. Ми можемо розташувати їх у закритих позиціях для навісної стрільби. 

 — Схвалено. Сокіл, не проти якщо твій табір за лісом буде ще й прикриттям для артилерії?

 — Я за. 

 — Ратибор!

  — Так!

  — Поглянь на мапу. Згідно розвідданих Сокольського, ворог розділив військо на дві частини. Менша частина зараз продовжує осаду фортеці. Твоя задача — обійти основні сили ворога та вдарити по осадному табору. 

 — Я можу залучити дивізіон кінної артилерії?

 — Так. 

 — Буде зроблено. 

 — Графе, на вас керування рештою війська. 

 — Тільки не кажи, що збираєшся залишити мене у тилу?

 — Не у тилу, а у резерві. І ще дещо. Мені треба щоб ви організували безперервне постачяння провізії, набоїв та нових рекрутів.

 — Збираєшся спихнути на мене логістику?

 — Саме так.

 — Прошу увагу на мапу. — генерал імперців увігнав кинджал у вузьку ділянку дороги близ лісосмуги. — Це — ідеальне місце для засідки. Впевнений, ворогу вже відомий маршрут, за яким ми просуваємось, і тому спробує розташувати тут загін стрільців. 

 — Що як відправити в ліс власну піхоту?

 — Чудова думка, ваша високосте. Ми відправимо єгерський підрозділ, спеціально навчений для бойових дій у лісі. Також я впевнений, що ворог скористається тим, що ми розділилились, щоб зробити наліт на осадний табір. 

 — Певно для цього він використаєомь цю жорогу.

 — Чоми ви так думаєте, ваша високосте?

 — Волинь вкрита лісами та болотами, що вже робе її складною для наступу. Фактично, війська можуть просуватись лише дорогами. У цій точці їх не так багато, однак найшивдше ворог зможе дістатися до осадного табору саме цим шляхом. Я вважаю, що ми повинні влаштувати тут засідку.

 — Не вийде, ваша високість. Подивіться на мапу трохи уважніше: ось тут розташованні болота. Наша піхота не зможе взяти дорогу під вогневий контроль. Втім, обхідний шлях ми все ж перекриєм. Інженерна рота перекриє цей шлях триболами, та іншими пастками, а поруч чергуватиме загін драгунів.

 В небо здійнялась червона сигнальна ракета: передовий загін помітив супротивника.

 — Усім спішитись! — наказав я. — Рушниці добою!

 Гайдамаки зістрибували зі своїх коней та передавали їх спеціально навченим коневодам. 

Зістрибнувши з коня, я вишикував своїх людей на дорозі у кілька рядів. Ворожа кіннота зірвалась з місця, щойно помітила нас.