Глава дев'ята. Наступ Султанату

 — Це і є Хотник?

 — Сапасан казав, що саме він був легендарним капітаном Чорних Месників.

 — Хіба він не загинув?

 — Він потрапив у полон, через що його важали загиблим.

  — Але навіщо йому маска?

 — Щоб приховати обличчя, йолоп.

Я повільно йшов мимо ладу гайдамаків, притримуючи лівою рукою меч у піхвах. 

 — Струнко! Віддати честь Хотнику! — Сапсан віддав мені честь, ударивши правим кулаком в серце. — Друже Хотник! Дві тисячі гайдамаків прибули у ваше розпорядження! 

 — Дякую, друже Сапсан. — приклавши праву руку до серця, я теж витягнувся по стійці струнко: ноги на ширені плеч, руки за спиною. — Слава Кенегарду!

 — Героям слава!

 — Слава нації!

 — Смерть Ворогам.

 — Кенегард...

 — ...понад усе!!!

Овації лунали від усюди. Схоже, гайдамаки визнали мене своїм командиром.

 — Приємно познайомитись, друже Хотник. — протягнув мені руку тисяцкий гайдамаків. — Мене звати Лев.

 — Навзаєм. Дякую що прийшли.

 — Мене попрохав Сокіл. Він врятуавав мені життя під час облоги Батурина. До речі, де він зараз?

 — Він та решта відправились у глибокий рейд. Якби не поранення, я б відправився разом з ними.

 — А що за поранення?

 — Кульове, ребра, рука...

 — Та в тебе повний комплект, друже!

 — Це ти їм розповів про мене? — спитав я Сапсана, коли ми лишились на одинці. — Я думав, ти ненавидиш мене за те, що я покинув підрозділ.

 — Ненавиджу. Але ці люди вірять у тебе. І вони будуть битись. Вони пришли під лозунги про відновлення Чорних Месників. Мені чхати хто ти насправді, доки ці люди йдуть за тобою.

— І хто ж я насправді?

 — Йолоп.

 — Он як? — я посміхнувся. —  Можна дізнатись чому?

 — За весь цей час ти жодного разу не провідав нас. Впевнений, у тебе була можливість хоча б маякнути про те, що ти живий.

  — У будь якому разі, мені варто попросити у тебе вибачення. По перше, мені не варто було зривати на тобі гнів. А по друге, мені не варто було покидати підрозділ.

 — Здається, те що по друге мало бути по перше.

 — Майєш рацію. Тим не менш, перейдімо до справи. Згідно останнього листа з Києва, імперці відправили по нас два десятитисячні корпуси. Один корпус відправиться у гонитву за легіонерами, а інший піде на землі Галичини та Володимерії.

 — Скільки у нас часу?

 — В листі сказано, що наші друзі з розвідки влаштували якусь диверсію, тож у ворог певний проміжок часу буде дезорганізований.

 — Отже, у нас є час підготувати оборону? Хоча, знаючи тебе імовірно ми вирушим у наступ.

 — Не все так просто. На цей раз у ворога нетільки чисельна перевага, але і технологічна.

 — Я б так не сказав. Перед відправленням сюди, гайдамаків озброювали зі складів служби безпеки.

 — Що ти маєш на увазі?

 — Краще показати, ніж пояснювати. 

 За півгодини, ми вже були на стрільбіщі.

 — Тримай. — Сапсан протягнув мені рушницю. — Зможеш поцілити у ті обладунки?

 — До них триста метрів. Мушкети стріляють на двісті максимум.

 — А це і не мушкет. Це штуцер, рушниця з нарізним стволом. 

 — Невже? — вскинувши зброю, я вклав приклад у плече, та прицілившись натиснув на спусковий гачок, привівши колісчатий замок в дію. Пролунав постріл, а за мить ми почули характерний звук удару металу о метал: куля влучила в обладунки.

 — Неймовірно. 

 — Вони стріляють вдвічі, а то і в триччі далі за звичайну зброю. 

 — Це значить, що доки ворог підійде до нас...

 — Не все так просто. Спробуй перезарядити.

 — Гаразд.

 Засипавши у ствол пороху та заклавши пиж, я спробував опустити у низ ствола кулю. Однак, куля йшла дуже туго, майже не піддаючись шомполу.

 — Тримай. — Сапсан протягнув мені молоток. 

 — Те серйозно? 

— Угу.  У стволі цієї зброї є нарізи. Вони закручують куля під час пострілу, за рхунок чого вона летить далі. однак через ці нарізи пропихнути кулю вглиб набагато важче, ніж у звичайних мушкетах.

 — Матиму на увазі. Отже, у нас є перевага у влучності та дистанції, натомість ми програємо у швидкострільності. Треба подумати, як краще застосувати цю зброю. 

— Чув про єгерські підрозділи? 

 — Це не спрацює.

 — Чого це?

— Тактика малих груп ефективна для спецоперацій, партизанщини та пошуку контрабандистів, у той час як нам треба повнстю знищити десятитисячний корпус.

— Маєш кращу ідею?

— Ми будем скорочувати дистанцію на конях, робити залп, і після чого відступати для перезарядки.

 — Це майже те саме, що запропонував я.

 — На справді це геть інше. І треба віджати у Монастирського кілька фальконетів. Якщо ми посилимо гайдамаків легкими і мобільними гарматами, їх ефективність зросте в рази. 

 — Гармати і мобільність? 

 — Я підгледів цю тактику у чорношличників, коли ми бились на запрорізькому напрямку. Вони пересувають гармати на лафетах за допомогою коней.

 — А порох та ядра?

 — Порох та ядра перевозять на підводах, які тягне двійка коней. За рахунок цього артилерія зберігає мобільність. 

 — Ти щось казав про чорношличників?

 — Дивізіон чорних запорожців. Нас відправили  як їх посилиння. Здається, тоді ти тільки приєднався до війська. В ті часи пан Святослав ще був живим, а я був лише його зброєносцем.

 — Навіює спогади.

 — Я збираюсь застосувати тактику чорношличників проти імперців. 

— Яничари на підході, друже сотник! — доповів закутий в чорні обладунки чорношличник закутому в чорні обладунки чорношличнику. — За тридцять секунд вони підійдуть на відстань гарматного залпу!

— Здивований, що вони наважились на нічний марш територією супротивника. — Посміхнувся сотник. — Усе як тоді.

 — Навіює спогади. Ви тоді були десятником, а я рекрутом. Ми тоді ще з паном Святославом служили.