Глава восьма. Хід розвідки

— Отже, наших арпадських союзників розбили? — посміхнувся Ніколайс Бурзький, сидячи в комфортній кареті з келихом вина у руці. — Цього і варто було очікувати. 

 — Може було варто хоча б попередити їх? — нахмурився Генералісімус Бутурлін. — Ми б могли запобігти цьому. 

— Ви чудовий військовий, Генералісімусе. — розсміявся Ніколайс Бурзький. — Однак у політиці ви не тямите. Щоб розширити нашу Імперію, нам треба ослабити усі країни Європи без виключення. Тож що може бути краще за кровопролитні бої між нашими ворогами?

 — Взагалі то арпади наші союзники. 

 — Це лише формальність. Інструмент, щоб знищити Кенегард. Згодом черга дійде і до арпадів.

— Сподіваюсь, ця битва хоча б сповільнить цей їх Легіон.

 — Не хвилюйся. За весь час проведння цього рейду вони нездобули жодного стратегічного успіху.

 — Хіба? Мені здається що вони завдали нищівного удару по економіці Посполитії, а також значно прорядили ряди місцевої шляхти яка складала основу місцевого війська. 

 — От тільки це аж ніяк не вплине на боєздатність імперського війська. Впевнений на сто відсотків — вони затіяли це, щоб відволікати вашу армію від графства. У будь якому разі, вам треба знищити і лігіон, і графство. 

  — Не турбуйтесь. — посміхнувся Генералісімусе. — Двадцятий експедиційний корпус займеться лігіонерами, а сорок третій корпус зітре графство Галичини та Володимерії з лиця землі. На відміну від Кенегарду, у нас є можливість розпорошувати сили.

 — Двадцятий корпус? Я думав він був знищений під час минулої війни.

 — Чорні Месники підірвали їх арсенал, а потім до розправи приєднались сердюцькі полки та компанійці. Однак за рахунок мобілізації нам вдалось набрати необхідну кількість солдатів.

 — Упевнені, що вони зможуть справитись з легіонерами?

 — Не забувайте, що лігеонери самі нещодавно були селянами. До того ж, у нас чисельна перевага. Мене більше хвилює система фортець і замків Галичини та Володимерії, чиї володарі однзграйно перейшли на бік Кенегарду.

 — Вони кенегардської крові та віри, а їх пращури служили Останньому королю Кенегарду. Не дивно, що вони підтримали повстання.

 — Нам від цього не легше. Це буде довга компанія на виснаження — нам доведеться брати замок за замком...

Раптом карета зупинилась. 

 — Щось рановато. — настрожився Ніколайс Бурзький. — Ми мали приїхати до місця призначення вже під вечір. 

 — Піду перевірю що сталось... — Генералісімус відчинив дверцята карети і завмер:

Йому в обличчя дивився спарений арбалет з двома болтами. Перш ніж Генералісімус встиг зрозуміти що сталося, його та Бурзького виволкли з карети та жбурніли на підлогу. Тієї ж миті їх руки міцно стягнули мотузкою за спиною. І перш ніж їм на голови одягли мішки, Генералісімус встиг побачити утиканих арбалетеими болтами опричників з їх ескорту. Їх перебили настільки швидко та тихо, що ні Генералісімус, ні Бурзький навіть не зрозуміли що на їх карету скоєно напад. Генералісімус здригнувся — провернути таке могли лише спецпризначенці Кенегарду.

 — Хотнику! — увійшла палату Марічка. — До тебе відвідувач. Він стверджує, що ви старі друзі. 

 — Друзі? — я зайшовся сумним сміхом. — Я навіть знав що вони в мене лишились. 

— А я не знав, що ти досі живий. — у палату увійшов одноногий. — Давно не бачились, капітане. 

 — Сапсан?! Що ти тут робиш?

 — Те саме я можу спитати у тебе. Змій казав що ти мертвий. 

 — Так було треба. 

 — Я думав що у чорних месників немає таємниць. 

 — Чорних Месників більше не існує. Тринадцятий КРОП було знищено, їх рештки поховані на полі мечів біля цитаделі.

 — Цього б не сталось, якби дехто не втік. 

Я розсміявся:

  — Цього б не сталось, якби ви були бодай трохи сильніші. Серйозно, як вони примудрилися здохнути? Чесно кажучи, я розчарований. Я не думав що вони слабкі настільки, що примудрились програти. 

 — У тебе цікавий спосіб приховати біль...

 — СТУЛИ ПЕЛЬКУ!!! 

 — Хотнику! — різко втрутилась Марічка. — Поклади кинджал на місце. Негайно! 

 — Га? — я с подивом подивився на свою руку з кинджалом біля горла Сапсана. — Вибач, зірвався. Ти щось хотів?

Спалах гніву застав мене зненацьку. Прибравши кинджал в піхви, я сів на ліжко намагаючись усвідомити, що щойно сталось. 

 — Угу. Хотів подивитися на що перетворився мій капітан за всі ці роки. 

 — Іди геть. Нащо ти взагалі сюди приперся?

 — Я привів гайдамаків. — Сапасан розвернувся на протезі та вийшов із палати. — Радий, що ти досі живий, капітане.

 — Ну. — Марічка вперла руки вбоки. — Що це щойно було?

 — Про що ти?

 —  Якого біса ти схопився за ніж?

 — А, ти про це... Певно треба буде вибачтись перед Сапсаном.

 — Певно?! Ти збирався вбити його! Ти взагалі нормальний?!

 — Маєш рацію. Я трохи втратив самоконтроль. Мені слід було поводити себе трохи стриманіше. Подібні ситуації негативно впливають на згуртованість війська, що в свою чергу може стати вирішальним у момент битви. 

 — Ти взагалі думаєш про щось окрім війни?

 — Наприклад?

 — Ну не знаю. Про сім'ю, дім наприклад...

 — Моє рідне місто спалили. Відтоді я став зброєносцем пана Святослава, а моєю родиною стала князівська дружина. 

 — Ти служив Князю?

 — Так. У нього не було спадкоємця, тому він ставився до мене як до сина. Він навчив мене усьому, що знав сам. Військова справа, логістика, бій на мечах... Все це я дізнався від нього.

 — А де він зараз?

 — Загинув. Відтоді я став капітаном Чорних Месників.

 —Тих самих?

 — Тих самих. Це тривало доки я не потрапив у полон.

— Тебе обміняли?

 — Я втік. Мене катували протягом тижня. Коли я зовсім ослаб і мене відв'язали, я вчепився зубами в кадик вартового. Забрав у нього зброю і перебив охорону, після чого втік.