Глава сьома. Рейд легіону

— Останній випуск Київського телегрфафу! — віщав хлопчина, пропунуючи усім перхожим газети. — Генеральна рада підписала акт злуки! Галичина та Володимерія увійде у склад Кенегарду! Легіон Січових Стрільців завдав нищівної поразки посполитам! У Київському заопарку народилося тигреня...

 — Чуєш що хлопчина віщає? — спитав охотник свого товариша, сидячи за столиком ресторана.

 — Ти про тигреня?

 — Я про рішення Генеральної ради. На заході вже місяць йдуть бойові дії. А тепер коли Генеральна рада підписала акт злуки...

 — До чого ти ведеш? 

 — Вчора отримав поштового голуба від Сокола. Каже їм потрібна допомога.

 — Смієшся? Ми досі під прицілом у служби безпеки після нападу на доньку Гетьмана. Нас покладуть на підлогу щойно ми почнемо діяти.

 — Щодо цього. Вранці я зустрівся з головою служби безпеки і пояснив ситуацію. Від пообіцяв забезпечити нас зброєю та спорядженням.

 — Ти серйозно? Держава підтримає нас?

 — Так. Лишилось перконати решту приєднатись до Гетьмана.

 — Ти ж знаєш чим це закінчується? Гетьману не потрібна наша вольниця. Усі козацькі та гайдамацькі полки боли реформовані у сердюцькі. Їх перетворили на звичайних солдат.

 — Якщо це на благо країні, я тільки за. Під час війни вольності відходять на другий план. 

 — І як ти збираєшся донести це до наших хлопців? 

— Я ж не просто так покликав тебе, Сапсане. 

 — А я що? Я лише старий одноногий. 

 — Ти колишній чорний месник. Твого слова буде достатньо, щоб переконати гайдамаків.

 — Ти мені льстиш. 

— Є трохи. Однак з тобою мені буде значно легше переконати провід приєднатися до Гетьмана.  

— Велика Імператорська армія значно переважає нас чисельно, якісно та технологічно. — прояснив Сокольский — Якщо ми хочемо перемогти, ми повинні уникати генеральних битв.

 — Пропонуєш тактику випаленої землі?

 — Саме так, графе.

 — Це буде удар по економіці і лояльності населення. Нагадаю, що ми майже повністю залежимо від лояльності селян, які наврядчи зголосяться добровільно покидати свої домівки.

 — Імперці рухаються з півночі. Перш за все їм доведеться подалати ліси та болота — природні перешкоди. Або ж вони можуть обійти Волинь і зайти з боку Посполитії. Так чи інакше, у нас є певний проміжок часу, достатній щоб підготуватись.

— Якщо ми неможемо перемогти імперців, тоді ми маємо бити посполитів. — задумливо вимовив граф.  — Ми маємо вдарити першими. 

 — Ви з Хотником наче помінялись місцями. — Хмикнув Сокіл. — Однак гадаю це може спрацювати. Згідно домовленостей, імперці повинні захищяти посполитів.  Тож якщо легіонери пануватимуть на території супротивника, імовірно вони сфокосуються на нас. Питання в тому, чи зможе легіон рухатись достатньо швидко, щоб не потрапити в пастку?

 — Лайно питання. — самовдоволено видав з себе Тарас. — Останнім часом у підготовці легіонерів я приділяв особливу увагу маршкидкам. Для ще більшого прискорення ми можемо посадити військових на вози. До того ж, нещодавно як військова допомога від кенегарду до нас пригнали цілий табун коней. Ми зможемо запрягти у кожен віз одразу два коня, що відчутно прискорить рух війська.

 — Залишається вирішити, хто боронитиме графство доки ми у будемо у поході.

 — Покладіться на мене, пане. — втрутився Дмитро Монастирський — Я вже запустив реформу міської варти. На озброєння гарнізонів повним ходом поступає вогнепальна зброя, а усі замки та фортеці під зав'язку забиті порохом та провіантом. Я потурбуюсь про те, щоб графство було у безпеці.

 — Слухай. — граф повернувся до Монастирського. — Ти нічого не забув?

 — Що ви маєте на увазі...

 — Згідно статуту, ти повинен звертатися до мене "друже", а не "пане". Втямив?

 — Так па... Друже. Втямив. 

— В такому разі покладаюсь на тебе, друже. 

 — Не хвилюйся, ми наглянемо за військом, поки ти одужуєш. — похлопав мене по плечу Сокіл. — Врешті решт ти не один охотник у нашому легіоні. До речі, вісті про нашу перемогу над посполитами розлетілись по всьому Кенегарду. До нас вже хлинули потоки рекрутів, які бажають долучитись до легіону, Тарас зайнявся їх муштрою. До речі, нещодавно феодали графства Галичини та Володимерії визнали владу Кенегарду і заприсяглись битись на нашому боці.

— Що з ворогом?

 — До речі, я з'вязався з гайдамаками, і скоро вони поповнять наші ряди...

 — Це чудово, однак ти не відповів на моє питання.

 — Імперці фактично взяли Посполитію під протекторат. Сюди вже прямує імперське військо. Однак ти не хвилюйся, ми впораємось.

 — Трясця! Як же невчасно я зліг...

 — А ось це, друже, вже повністю твоя провина. Якого біса ти поліз штурмувати замок в соло?!

— Боявся що вони підірвуть арсенал.

 — Це я вже чув. Але ж мав бути інший спосіб? Шабля — це зброя солдата. Зброя командира — це солдати. Ти командир, ось і поводся відповідно. Ти маєш керувати, а не лізти в бій на вістрі списа. 

 — Просто іноді хоче розвіятись.

 — Я розумію. Сам іноді не проти по відрізати імперцям голови. Однак це війна, а на війні всім чхати на твої особисті бажання. Ти моєш робити те що повинен, а не те що хочеш. Зрозумів?

 — Так є. 

 — Це не все. Ми з легіоном йдемо у рейд, щоб зірвати наступ імперців.

 — Розхід.

 — Слава!

Сокіл вийшов, натомість зайшла Марійка:

— Час їсти. Сьогодні у нас овочеве рагу.

 Я скривився: овочі я ненавидив. 

 — А ну не кривись. Це смачно, я сама готувала. — Марійка з мискою в руках сіла на край ліжка та піднесла ложку до мого рота. Звісно я міг їсти і сам, однак коли дівчина годувала мене з ложки, їжа чомусь здавалась смачніша. Тому я навмисно тримав язик за зубами і дозволяв годувати мене з ложечки. — Ось бачиш? А ти кривився.

— М'ясо і хліб. Ось що потрібно солдату, а не оці ваші овочі.