Глава шоста. Нічний Демон

— Привал! — не витримав я, дивлячись на виснажених легіонерів та взмилених коней. — Хоча чого ще можна було очікувати від вчорашніх новобранців?

 — Ну нарешті. — граф був неменш виснаженим за легіонерів. — Яка муха тебе вкусила? На кой чорт так мчати назад?

 — Я позичу вашого коня.

 — Що?! 

 — Щоб швидше дфстатись до замку, мені треба два коня. Доки один буде везти мене, інший буде відпочивати.

 — Але ж ти сказав привал?

 — Так. Від того що я назвав новобранців легіонерами, вони не стануть солдатами кенегардського зразка. Їм потрібен відпочнок. Однак на відміну від них я не маю право зупинятись через якусь там втому.

Віджавши у Графа коня, я галопом помчав до замку. Мені лишалось ще трохи, коли мене оточили кінні вартові:

 — Ані руш! Хто ти такий.

 — Я Хотник. Тілоохронець пана Галицького.

 — Не чули про такого. Тащіть його до командира, він розберться.

 Коли мене привели до командира міської варти, той як раз керував осадою графської цитаделі: вартові оточили замок та перекрили усі входи та виходи.

 — Пане! — відзвітував вартовий. — Цей чоловік стверджує, що він тілоохронець маркграфа!

 — Хотник? — упізнав мене командир міської варти. — Ми раніше не бачились, однак я багато чув про вас. Я Дмитро Монастриський, командуючий міською вартою.

 — Що трапилось?

 — Імперці. Вони якимось чином проникли до графської цитаделі і забарикадувались там, взявши Олесю Виговську та Олега Сокольського у заручники. 

— У них є якісь вимоги?

 — Вони... Наказали передати ці підводи якомусь "нічному демону". — Монастирський показав на підводи, від яких несло характерним сморідом. — Я не знаю про якого демона йде мова, але у цій повозці відрізані голови.

Підійшвовши до підводу, я відкинув тент: у ньому лежали відрізані голови вже мертвих Чорних месників із тринадцятого КРОПу. 

 — Скажіть. — спокійно сказав я. — Вам відомо, про підземні ходи до цього замку?

 — Ні пане. Охорона цитаделі не входить в мою компетенцію, раніше цим займався пан Ярополк. Я відповідаю лише за місто.

 — Шкода. Доведеться йти в лоб. 

— Чекайте! У них заручники...

 — Не йдіть за мною. Скоро військо графа має повернутись, ви отримаєте подальші вказівки від нього.

 — Але це самогубство!

 — Не вилюйтесь. Я не можу померти. Демони живуть, доки пекло існує.

Перевіривши зброю, я помпрямував до головних воріт цитаделі, звідки на мене вже націлили свої рушниці опричники. 

— Скажіть своєму ватажку, що Нічний Демон прийшов.

 Біля мого вуха просвистіла куля:

 — Ти знаєш, що у нас наказ вбити тебе?

 — Та невже? — я розреготався. — Ну так вбийте мене, якщо зможете!

В брамах зі скрипом відкрилась калитка, ніби запрошуючи мене в цитадель. Щойно я пройшов у брами, за моєю спиною впали сталеві грати. 

— Цілся! — майже впритул мені в обличчя цілили майже двадцять рушниць. — Останне слово, демоне!

 — Де ваш ватажок?

Пролунав залп. Ухиляючись від куль, я упав на спину та вихопив два пістолі, споряджених картеччю: навіть не цілячись, я розрядив їх у сторону опричників. Шматочки свинцю вилетіли зі ствола, впиваючись у тіла опричників.

 — Назад! — рявкнув ватажок опричників, щойно я вихопив ск'явону. В наступну мить він вже блокував мій напад: моя ск'явона вибила іскри з шаблі ватажка опричників. Тієї ж миті я ударив ногою у пах і добив ворога ск'явоною, вспоровши вістрям меча горлянку опричника. 

 В наступну мить мені в спину впилось вістря ворожого списа — якби не кольчуга, вшита у військову форму яку мені свого часу подарувала Олеся, я б загинув на місці. Розвернувшись, я полоснув списоносця по рукам. 

Перш ніж мене оточили, я метнувся в надбрамну башту, укрившись у вузьких коридорах цитаделі. Вклавши ск'явону у піхви, я вихопив кинджал. Я мчав коридорами цитаделі, на ходу розбираючись з імперськими вартовими. Мене охопив страх. Не за себе, а з дещо інше, набагато важливіше за моє життя. Полоснувши вартового по горлу, я влетів у підвал і видохнув з полегшенням: принаймні на перший погяд запаси зброї та пороху бул неушкоджені. Якби ворог підрвав їх — про героїчну війну з посполитами можна було б забути. Так чи інакше, перед наступним етапом зачистки треба було трохи підготуватись.

— Ось ти де! — опричники знайшли мене, коли я працював шомполом. І вони були не самі: 

— Кидай зброю, інакше ми переріжемо горлянки цим двом! — опричники тримали в заручниках Олега Сокльского та Олесю, приставивши кинджали до їх горлянок. — Негайно!

 — Дозвольте вам дещо прояснити. — я відклав пістолет в сторону і почав заряджати інший, приклавши до дула порохівницю.— Я вб'ю вас, щойно ви вб'єте заручників. 

 — Н-не верзи дурнць! — опричник намагався виглядати впевнено, однак його голос зрадницьки тремтів. — Нас десятеро!

 — На вході було зо два десятки. Тобі відомо, що з ними стало?

 — Ти не сприймаєш нас у серйоз! Якщо ти не кинеш зброю, я прямо зараз вб'ю цю дівчину.

 — Вперед. — вклавши кулю у дуло, я вдавив її шомполом до упора. — Убий її і помри сам.

 — Дідько! — не витримавши, опричник перерізав Олесі горло. Тієї ж миті я застрелив його з пістолета.

 — Шановні, я ж вас попереджав. 

 — Х-хотник! — тепер голос тремтів вже у Сокольського. — Т-ти ж розумієш що трапилось?

 — Шановне товариство! — оголивши ск'явону та взявши у ліву руку заряджений пістоль, я підвівся. — У мене для вас пропозиція. Зараз я вб'ю кожного, у кого не має заручника. В нашому випадку усіх крім одного... 

 — Помри, Демоне!!! — один з опричників не витримав та вистрелив з пістолета: куля влучила мені в груди. Тієї ж миті я вистрелив у відповідь. Відкинувши біль у грудях я стрибнув на ворога, вчепившись в ск'вону двома руками.

Щойно військо дісталось цитаделі, до маркграфа підскочив Дмитро Монастирський: