Глава п'ята. Битва на переправі

— Пане Яблуновський! Усі мости на південь також зруйновані.

 — Що ж... Все як і передбачав Ніколайс Бурзький. — пожав плечима герцог. — Вочевидь ворог дуже хоче, щоб ми перейшли річку саме в цьому місці. Отже, вони чекають на нас в засідці. 

 — Що будемо робити, пане?

 — Не будемо поспішати. Розбийте табір під переправою та укріпіться. Подивимось, що робитиме ворог. 

Поспольске військо замерло навпроти переправи, а не подалік від них розташувались вози з маркітантами.

 — Якісь вони дивні. 

 — Ви про кого?— здивовано спитав герцога капітан гусарів.

 — Ці маркитанти. Що вони роблять?

 — Здається, ставлять вози в коло...

— Пане! — раптово обірвав герцога зброєносець. 

 — Що трапилось, Жане?

 — До нас наближається загін лицарів. 

 — Ще лицарі? Які в них знамена?!

 — Не можем розгледіти. 

 — Дивно. Може це імперське підкріплення?

 — Хіба у імперців є лицарі? А це саме лицарі, я бачу блиск їх обладунків аж звідси. 

 — Скільки їх?

 — Три сотні.

 — Жане! Візьми загін рейтар і відправ їх у ар'єргард, нехай будуть напоготові. І відправ туди пікенерів.

 — Слухаюсь, пане!

  Тим часом загін невідомих лицарів наближався все ближче і ближче. 

— Стривайте... Ці знамена! Прокляття! Яков! — герцог окликнув вестового. — Передай мій наказ рейтарам! Нехай негайно вирушають на перехоплення! Це прапори маркграфа Галицького!!!

 Раптом із-за річки пролунав гарматний залп: тієї ж миті пролунали крики перших поранених. 

 — Що це за чортівня?!! — в паніці заволав герцог, намагаючись заспокоїти свого коня.

 — Це гармати!!!

 — Вони б'ють аж настільки далеко?! Звідки вони стріляють?!

 — З он тих пагорбів!

 — Прокляття! Треба їх викурити... Стривате! Лицарі!

Поки посполити оговтувались від гарматного залпу, графська дружина врубилась в ар'єргард поспольского війська — рейтари зав'язали бій.

 — Дідько! Гусари! Зайдіть заколотникам в спину! Обійдіть графських лицарів і ударте їм в спину!

 — Буде зроблено, пане! — відсалютував ватажок гусарів, вскочивши на коня. — За мною, панство...

Тієї ж миті пролунав другий залп: гармати вдарили прямісенько по гусарам. 

— Пане! Ми помітили ворожу кінноту на іншому березі річки!

 — Що?

 — Це рейтари!

 Наблизившись на відстань пострілу, вершники розрядили пістолі по посполитам: свинцова куля пролетіла в герцога над вухом. 

 — Прокляття! Намаються збити нас з пантелику. Альфред! — герцог окликнув капітана найманців. — Бери своїх арбалетників і потурбуйся про те, щоб ворожі рейтари нам більше не докучали. Утримуйте міст за будь яку ціну! Усі решта! Відійти подалі від берега...

 — Пане! — до герцога підскочив Жан. — Ворожі лицарі відступають! Накажете переслідувати їх?

 — Так. Нехай цим займуться гусари, а рейтари будуть в якості резерву. 

Гусари ринулись вслід за лицарями: у посполитів була чисельна перевага. Звісно напад з тилу був неочікуваний, однак тепер графські лицарі були приречені. 

 — Дідько! Ну немогли ж вони відправити їх на смерть? — герцог нутром відчував, що тут щось не так. — Думай, думай... Усі мости крім цього були зруйновані, але вони якимось чином змогли переправити лицарів. А що, як вони переправили не тільки лицарів? Що як...

 Раптом з боку маркітантів пролунав залп із органок та рушниць: маркитанти пропустили крізь себе лицарів, а коли гусари порівнялись з ними... 

— Що значить "треба розділитись"? — граф Галицький дивився на мене квадратними очима. — Хотник, вони більше ніж відвіччі переважають нас чисельно, а ти пропонуєш нам розділитись?!

 — Саме так. Бачити цей ліс на мапі? Ваша дружина розташується там. Згідно наших розвідданих, ворог буде тут після завтра, а їх роз'їзди будуть тут ще раніше. Візьміть з собою їжі на три дні, та вичікуйте мого сигналу. Сокіл!

 — Так, друже! — відгукнівся охотник, ветеран війни.

 — Твоя сотня гратиме роль маркітантів. Зброю сховайте під провіантом. Коли лицарі графа розпочнуть атаку, поставте свої вози табором. Однак не раніше, щоб вас не викрили. Графська дружина нападе на ар'єргард ворога. Тарас! Зможеш дати гарматний залп по ворогу, коли графські лицарі почнуть атаку?

 — Лайно питання. 

 — Відмінно. Ярополк! — звернувся я до графського дружинника. — На тобі буде командування лицарями. Ви протараните ворожий ар'єргард, а коли ворог оговтається кинетесь навтьоки. Ваша задача заманити переслідувачів в засідку наших "маркітантів". 

 — Прийняв.

  — Хотник. — граф поклав мені руку на плече. — На пару слів. 

МИ вийшли з намету:

 — То про що ви хотіли поговорити?

 — Хто ти такий?

 — Я Хотник, тілоохоронець пані Виговської...

 — Ось! Тілоохоронець! А якого біса ти командуєш моїми людми? Ти незабагато на себе береш?

 — Я беру на себе стільки, скільки треба. 

 — Коли я погодився на твій план, я думав що ми просто влаштуємо засідку на цьому березі річки. А зараз ти хочеш відправити мою дружину на територію, яка підконтрольна ворогу. Якщо щось їх виявлять, то просто повбивають. Ти можеш пояснити навіщо такий ризик?

 — Згідно розвідданих Сокольского, до посполитів прибився Ніколайс Бурзький. 

 — Хто це?

 — Старий знайомий. Я відрізав голову його сину, але зараз це не важливо. Важливо те, що цей тип певно вже розкусив чому всі мости окрім цього через цю річку зруйновані. Отже цілком імовірно, що вони не полізуть у таку очевидну пастку.

 — А герцог Яблуновський по твоєму дурень, і не здатний розгадати такого очевидного задуму?

 — Якби я знав, що ворог чекає мене на тому березі річки, і час грає проти нього — я б просто закріпився на своєму березі. Впевнений, ворог зробе так само. Тоді нам треба потурбуватись про те, щоб вони не змогли зробити цього.