Глава третя. Заколот

Скільки я себе пам'ятаю, я був слабаком. Недостатньо сильним. На відміну від своїх однолітків, я був худим та хворобливим. Я не вмів битись, погано грав у м'яч і у мене постійно шла кров з носа.

 — Віддай! Це мій льоданик! 

Як це часто буває, діти не не помічають власної жорстокості. І тодішні школярі не стали виключенням. 

 — Ну то спробуй забери! Нужбо, ризикни!

Сильні завжди зневажають бодай трохи слабших, не кажучі вже про справді слабких. Місцеві халамндрики постійно докучали нам: роздавали підсрачники і ламали іграшки. Ніхто не повставав проти зграйки хуліганів. Ніхто не заступився за товариша. Ніхто, окрім мене.

 — Годі. Віддай йому льодяника. — коли я, найслабший зі школярів, підняв голову і заступився за однокласника, мене ніхто не підтримав. 

 — Або що? Невже поб'єш? Та у тебе ж колінки трусяться! Іди до мамці, байстрюк...

Я не вмів битись. Але я ударив. З усієї сили. З того часу хулігани оголосили мені війну: майже щодня я бився або зазнавав цькуваннь. Слабких завжди цькують, тому я розробив доктрину "ілюзії сили": за жодних обставин, ніколи і не перед ким я не показував слабкість. Нехай навіть ти і жалюгідний слабак, але іншим про це знати не обов'язково.

Щоденні бійки і знущння доводили мене до межі, однак щось несвідоме не давало мені зламатись остаточно. Це були сповнені захоплення погляди товаришів — вони надихали мене.

 Час йшов, і я став сильніше. Усі знали мене як захисника і борця за справедливість. Я встановив чіткі правила, згідно яких ніхто не мав права чіпати мене і моїх друзів. Увесь вільний час я гартував свої розум і тіло: щоденні пробіжки, школа та бойові мистецтва. Однак як виявилось, цього було не достатньо.

 На зміну шкільним хуліганом прийшли яничари: моє містечко грабували на моїх очах. Я досі був недостатньо сильним як на того, хто взяв на себе обов'язок захищяти слабких. 

Однак яничари таки отримали своє — пан Святослав, нащядок того самого Святослава, разом зі своєю дружиною увірвався в охвачене вогнем містечко і розправився із загарбниками. Півсотні лицарів розгромили три тисячі яничар.

 Як пан Святослав розповів пізніше, він навмисно дозволив яничарам розграбувати моє містечко. Поки поодинокі загарбники тинялись по хатам, лицарі методично і організовано вбивали окупантів.

 Того дня мене ледь не вбили яничари: я як і завжди намагався захищяти своїх. Однак знову виявився недостатньо сильним: що може отрок триндцяти років проти загартованих у боях яничар? 

 Рятуючи мене від загарбників, загинув мій батько: одного він застрелив із арбалета, іншого зарубив сокирою, однак третій заколов його списом. Згодом за мого батька помстились: про того третього і решту подбали лицарі пана Святослава.

 Після того бою він прихистив мене і зробив з мене джуру. Під його началом я вивчав військову справу, гартував своє тіло і дух — усе для того щоб стати сильнішим. До сімнадцяти років я вже не раз бував на прикордонних заставах, де завжди бився в авангарді. А коли Святослав загинув, я взяв командування на себе, врятувавши загін від винещення. Так я і став Хотником — капітаном охочих людей, або ж охотників. 

 — Хотнику, це князь Олег Сокольський. Він надзвичайний посол у Посполитії, надалі ви часто будете пересікатись. — представив мені незнайомця Змій.

 — Приємно познайомитись. 

  — Навзаєм.

Ми потиснули руки. 

 — Перейдемо до справ. Невдовзі ми вирушимо в Посполитію, і я б хотів переконатись у тому, що ви знаєте етикет. 

 — Га?

Так почались чергові тортури. На цей раз моїм катом був князь Олег Сокольський. 

 — Як особистий тілоохронець юної пані, ви будете завжди пристутні на усіх банкетах та урочистих заходах. Західні аристократи будуть надзвичайно вибагливі до етикету. У нас є кілька днів, і за цікілька днів я навчу вас манерам.

 — Звучить так, наче ми зібрались битись.

 — Цього ще не вистачало! Урок перший. Не використовуйте силу без крайньої необхідності. Якщо ви без вагомої причини піднімете руку на аристократа, вас можуть стратити. 

Протягом всього наступного дня мене вчили як правильно їсти, правильно вітатись, кланятись і тому подібне. Сказати, що мені це не подобалось, означає промовчати. Однак стиснувши зуби я продовжував вивчати звичаї західних монархій.

 — Деякі моменти можуть здатися вам принизливими. Нажаль, це частинна буденного життя кожного дипломата. На превеликий жаль, на разі наша батьківщина в багатьох питаннях залежить від наших могутніх сусідів, які до того ж не бажають нас визнавати. Тому так, іноді треба стримуватись. Однак не хвилюйтесь, юначе. Добре сміється той, хто сміється останній.

Потім мене викликали до столичного відділу Служби безпеки Кенегарду, де я пройшов перевірку. І лише після цього мене відправили у тренувальний табір особистої гвардії гетьмана, де мені привідкрили деякі аспекти у справі тілоохоронця:

 — По статистиці близько сімидесяти відсотків замахів — це спроби отруєння. Тим не менш, ви повинні бути готові як і до протидії отруєннням, так і до відбиття фізичних загроз.

 Як не дивно, замість фехтування мене навчали психології:

 — Щоб викрити потенційного заколотника, іноді достатньо прямо запитати підозрювану особу. Це може спрацювати у випадку, якщо заколотник не досвідчений і не вміє контролювати себе. Однак у випадку, якщо вам протистаять професійні вбивці це не спрацює, тому сьогодні ми розглянемо профілактичні заходи. Перш за все по прибуттю на нове місце, вам потрібно проаналізувати усіх слуг. Особливу увагу потрібно звернути на новеньких, ти хто почав працювати безпосередньо перед вашим приїздом. 

 За кілька днів на мене вивалили стільки інформації, що голова не встигала її перетравлювати. Звичайно я служив у війську і в мене був бойовий досвід, однак гібридна війна виявилась набагато складніше, ніж я очікував. 

 — Як успіхи у навчянні, Щеку? — я навіть не одразу зрозумів, що це до мене. До мене вже кілька років ніхто не звертався по імені.