Глава друга. Хотник

— Батьку! — у кабінет вбіжала дівчина. — Мені казали що ти кликав... Ой, у вас нарада?  

 — Заходь доню. Олега Сокольського ти вже знаєш, а це командир тринядцятого КРОПу Всеволод Змієнко. Позивний Змій.

 — Рада знайомству! — дівчина присіла в реверансі. 

— Повернемось до нашого плану. — Змій кивнув дівчині. — Щоб провернути це, мені вистачить і півсотні моїх людей. Тим не менш, нам треба якось перетнути кордон.

 — Саме для цього я і покликав мою доньку. Олеся, ти їдеш одружуватись з поспольским принцем.

 — Га?

 — Не хвилюйся. Нам лише треба, щоб люди пана Змієнка перетнули кордон під виглядом твоїх тілоохоронців.

 — Плануєш повстання? Я згодна...

 — Пане Гетьмане! — втрутився Змій. — Ви розумієте що наражаєте свою доньку на небезпеку? Коли почнеться повстання, в найкращому випадку її візьмуть в заручники.

 — Я згодна. Я готова боротись за свободу, навіть якщо її ціна — моє життя.

 — Ти сам її чув, Змію. Але все ж я покладаюсь на твоїх розвідників.

 — Тобто ви хочете, щоб мої люди витягли її з осиного гнізда коли все почнеться?

 — Зможеш зробити це?

 — Ні. Імовірно, вона загине під час спроби втягти її звідти.

 — Он як...

 — Хоча стривайте! — Змій раптово загорівся. — Я знаю того, хто зможи витягти її з пекла. Він відчайдух, яких ще пошукати, і герой війн проти Імперії! 

 — Така чудово характеристика із вуст Всеволода Змієнка? — Зацікавився Олег Сокольський. — Мені вже цікаво хто це. 

 — Ти знаєш, де шукати твого відчайдуха?

 — Авжеш, пане Гетьмане. Він у в'язниці.

— Агов! Прокидайся. — розплющивши очі, я намить осліп від яскравого світла смалоскипів. — До тебе відвіудвачі.

 — ТО це і є той самий Нічний Демон, про якого ви розповідали? 

 — Так, це він і є. — пролунав знайомий голос по ту сторону грат. Проморгавшись, я побачив Змія, я що стояв у супроводі дівчини. — Давно не бачились, капітане.

 — Я більше не твій капітан. Що тобі треба?

 — Треба, щоб ти попрацював тілоохоронцем для цієї панянки, а натомість Гетьман підпиши наказ про твою амністію. — Змій помахав згортком у мене перед очима. — Тебе відновлять у війську.

— І яка мені з цього користь? Тут годують тричі на день, немає квартплати і повне державне забезпечення. Мене все влаштовує.

 — Пане Всеволод. — звернулась дівчина до Змія. — Це точно Нічний Демон про якого ви розповідали? 

 — В нього був... Травматичний досвід.

 — То він ще й каліка? Я усвідомлюю, що вас із ним пов'язує минуле і ви хочете врятувати його від в'язниці, однак на кону державність. 

 — Вона права. — погодився я із дівчиною. — Я більше не той капітан, якого ви знали, Змію. Тож залиште мене в спокої.

 — Як скажеш, капітане. Перепрошою юна пані, здається ми даремно витратили час. Він дійсно жалюгідний.

Щойно відвідувачі покинули в'язницю, я розреготався:

— Жалюгідний? Заради цього ви здолали такий шлях? Хоча б пожаліли мене, якщо я і справді такий жалюгідний. Однак... Мушу визнати, я образився. Чорт забирай, ти добре вивчив мене, Змію.

— Хіба ви не хотіли витащити свого друга із в'язниці? — запитала Змія Олеся, їдучі у кареті. 

 — Він не з тих, на якому спрацють вмовляння. 

 — Швидко ж ви здались. Я думала що ви в боргу перед ним. 

 — Я дійсно в боргу перед ним. Однак, я не сказав, що я здався. Гадаю, вже невдовзі він приєднається до нас. Напевно, прямо зараз він намагається втекти з в'язниці. 

 — Ви так впевнено про це говорите.

 — Бо я добре його знаю. Я був його заступником у загоні. Зараз про нього забули, однак ще півроку назад про нас ходили легенди. Чули про охочеконну компанію Чорних Месників?

 — Ви про загін кінних пластунів, який відзначився у ряді диверсій та операцій під час війни?

 — Хотник був їх ватажком. Він завжди йшов у авангарді і завжди особистосто вів людей крізь пекло. Моя роль була в тому, щоб замінити його на випадок коли він таки дограється і загине. 

 — І що було далі? 

 — Далі? А далі його юнацька психіка не витримала, і після однієї з місій, він разом із невеликим загоном поліз визволяти полонених, унаслідок чого він і сам потрапив у полон. Близько тижня його жорстоко катували, після чого він убив своїх катів і втік. Однак, замість того щоб повернутись у Гетьманщину, він...

Раптом ззовні пролунали постріли.

 — ЗАСІДКА!!! —  заволали ззовні карети. — Захищяйте карету!

 — Залишайтесь тут. За жодних умов не покидайте карету. — вихопивши пістоль, Змій вискочив на вулицю: озброєний ескорт вже розпочав бій з нападниками. На них напали посеред лісу, перекривши шлях по обидві сторони за допомогою повалених дерев.

Над вухом Змія просвистів арбалетний болт. Вирахувавши, звідки стріляли, Змій розрядив пістоль: з дерева упав ворожий стрілець.

 — Яка ситуація? — вихопив шаблю Змій, вриваючись у бій. 

 — Це не розбійники! — відзвітував командир ескорту, паралельно розправляючись із черговим нападником. — Вони організовані і добре озброєні. Ми не втримаємось, треба відступати!

 — Куди відступати?!

 — Не знаю! Але треба... Якого?!

 Вихопивши шаблю, Олеся вискочила із карети і метнулась у саму гущу пекла, накинувшись на одного із нападників.

 — Захищяйте її, чорт забирай!

 Утім дівчина і сама не добре справлялась із самозахистом: піднирнувши під удар нападника, вона полоснула його по горлу, після чого рубанула іношого, врятувавши свого охоронця. 

Раптом, один із нападників розрядив пістолет в гору, привертаючи увагу.

 — Годі! Нам потрібна лише ця дівка. Віддайте її, і валіть під чотири сторони.

 — За кого ви нас маєте? — різко відповів командир ескорту. — Ми, особиста гвардія Гетьмана, маємо віддати вам його доньку? Ви дійсно думали, що ми погодимось?

 — Нас банально більше ніж вас. Якщо ми вб'ємо вас у цій глушині, вас навіть ніхто не знайде...