Глава 2

Жовте світло заливало кам'яну стіну, піднімаючись вище до склепінь.  Тяжка стеля тиснула величчю і Ася відчувала це.  Десь у потилиці зароджувалося почуття, що за їхньою розмовою спостерігають зверху.  Напевно, там є очі.  Але все вже було сказано.  Вона пізно це зрозуміла.
  Він дивився на неї.  В його очах читалося здивування… і невже… страх.  Ася це відчувала.

Але чому?  Що йому сказала?
І найважливіше, хто він?
   Дівчина металася по ліжку, її лихоманило поки вона була непритомна.  Через сон проривалися незрозумілі уривки розмови з незнайомцем, з яким знайомі наче тисячу років.  Але хто ж він?

  Перед очима Асі знову з'являлася кам'яна кімната, залита сонячним світлом.
- Тут завжди світло подає на цей мур, а як же вночі?  - Запитала вона у незнайомця.
– Яким кольором заливається кімната зараз?  - спитав він вдивляючись у неї своїми бездонними синіми очима.  - У якому кольорі тоне простір?
- Золотий – відповіла Ася.
- А вночі срібний.
 
   На третю добу Асі полегшало, жар почав спадати, сон став спокійнішим.  Коли вранці її зайшов провідати Фортіс, вона вже сиділа на ліжку і їла.  Дівчина одразу згадала хлопця, якого врятувала у лісі.
- Як ти, сміливець?  - З посмішкою запитала Ася у хлопчика.
- Я добре.  А тобі дуже дісталося.  Як себе почуваєш?  – поцікавився він.
- Нормально.  – відповіла вона.  - Як тебе звати?
- Фортіс.  А тебе?
- Ася Міллер.
- Це тебе так відьми проткнули?  - Запитав Фортіл, показуючи на перев'язаний бік Асі.
- Ні, здається, не вони.
- А ми вже подумали, що відьми роздобули десь метеоритне скло.  Вони за ним до речі, теж полюють.
  Ася Міллер ще не до кінця розуміла, куди її закинуло і де вона зараз.  Навколо себе вона бачила лікарняну палату, а за вікном — зелену траву.  Швидше за все, вона на Землі.  І тільки вона хотіла запитати у Фортіса, що це за планета, як у палату увійшов високий стрункий чоловік у чорному смокінгу.
 - Добрий день!  – привітався він з Асею та хлопчиком.  Потім затримав погляд на ній і секунд двадцять пильно розглядав.
– Ми з вами раніше зустрічалися?  - Запитав чоловік у дівчини.
- Не думаю.  Я б вас запам'ятала.
Зовнішність у нього була справді дуже запам'ятовується.  Занадто зелені очі, надто чорне волосся.  Постава натягнута, як струна, а в руках великий шкіряний саквояж.
- Мене звуть Нікс Фрігус