ЕПІЛОГ. ТІНЬ АРХІТЕКТОРІВ

Ідилія тривала рівно три дні. Три дні абсолютного спокою, наповнених запахом бузку, стукотом клавіатури та довгими розмовами про природу зірок. Книга "Астральщик" вже гуляла мережею, збираючи перші коментарі — від захоплених до скептичних. Але на четвертий вечір, коли сонце вже сіло за горизонт, а в саду почали сюрчати цвіркуни, біля воріт будинку, зупинився автомобіль.

Це не був позашляховик банкіра чи спорткар "золотої молоді". Це був чорний, матовий седан без номерних знаків. Він виглядав не як машина, а як згусток темряви, що набув форми. Єва і Ян саме вечеряли на веранді. Ян завмер, не донісши виделку до рота. Його погляд змінився миттєво — зі спокійного на гострий, як лезо скальпеля. 

— Ти чекаєш гостей? — запитала Єва, відчуваючи, як уздовж хребта пробіг знайомий холодок. Але це був не той хаотичний страх, який викликав Корс. Це був холод безодні. 

— Ні, — тихо відповів Ян. — Але вони ніколи не чекають на запрошення.

З машини вийшов лише один чоловік. Він був у сірому костюмі, який здавався застарілим, ніби зшитим у минулому столітті, але сидів бездоганно. У нього було обличчя людини, яка не має віку. Йому могло бути сорок, а могло бути й сто. Він не підійшов до хвіртки. Він просто поклав руку на паркан — і замок клацнув. Той самий замок, який Ян колись заряджав своєю волею, відчинився перед цим чоловіком, як перед господарем.

Ян повільно встав. Він жестом наказав Єві залишатися за його спиною.

— Не треба, — сказав він їй пошепки. — Не використовуй силу. Вони відчують. Гість підійшов до веранди. Він не посміхався, не випромінював загрози. Він був абсолютно нейтральним, як стихійне лихо. 

— Яне, — промовив він. Його голос був сухим, наче шелест пергаменту. — Ми спостерігали за вашим... експериментом. Знищення Корнієнка було дивовижним. Грубим, але ефективним.

Він дістав із внутрішньої кишені конверт. Він був зроблений з товстого, кремового паперу і запечатаний сургучем, на якому було відтиснуто символ: Око вписане в Трикутник, що розсікається Блискавкою. Ян впізнав цей знак. Єва побачила, як зблідло його обличчя. 

— Орден Срібної Зорі? — запитав Ян. 

— Ми називаємо себе інакше в цю епоху, — відповів гість, кладучи конверт на стіл між чашками з недопитим чаєм. — Але суть не змінюється. Ми — ті, хто тримає структуру. Корс був помилкою системи. Ви виправили помилку. Тепер утворився вакуум.

Гість перевів погляд на Єву. Вона відчула, ніби її просвічують рентгеном. Він не оцінював її як жінку чи як журналістку. Він оцінював її потенціал. 

— Ваша книга, — продовжив він, — це цікавий маніфест. Але знання небезпечні в руках натовпу. Ви намагаєтесь вчити дітей гратися з сірниками. Ми пропонуємо інший шлях. Він кивнув на конверт. — Всередині — запрошення. Ми пропонуємо вам кафедру. Справжніх учнів. Ресурси, про які Корс не міг навіть мріяти. Доступ до бібліотек, які вважаються втраченими з часів Александрії. Ви зможете навчати. Ви зможете впливати на хід історії, а не лікувати дрібні неврози київських бізнесменів.

— А ціна? — запитала Єва, виходячи з-за спини Яна. Вона знала: "У Всесвіті немає знижок". Гість ледь помітно всміхнувся. 

— Лояльність. Ви станете частиною Ієрархії. Ви припините самодіяльність. Ваша "Зірка" стане частиною Сузір'я, яке ми накреслимо. Він розвернувся і пішов до машини, навіть не чекаючи відповіді. Біля хвіртки він зупинився. — У вас є три дні на роздуми. Хоча... ми обоє знаємо, що таким пропозиціям не відмовляють. Відмова означає, що ви стаєте неконтрольованим елементом. А ми не любимо хаос. Машина розчинилася в темряві так само безшумно, як і з'явилася.

Ян і Єва залишилися стояти над конвертом. Цей шматок паперу важив більше, ніж вся Вавилонська вежа Корса. Ян сів у крісло і закрив обличчя руками. 

— Хто це? — запитала Єва. 

— Це ті, хто насправді керує світом, Єво, — глухо відповів Ян. — Це не бізнесмени, не політики. Це старі маги. Вони тримають баланс століттями. Вони можуть стерти нас з лиця землі одним ритуалом. Або... вони можуть дати нам владу змінити все. 

— Ми не можемо погодитися, — сказала вона. — Це рабство. "Кожна людина — вільна зірка". Ми тільки-но здобули свободу. 

— А якщо ми відмовимося, вони почнуть полювання, — Ян підняв на неї очі. В них був страх, якого вона не бачила навіть у його Персональному Пеклі. — Це війна, Єво. Війна не з одним божевільним, а з Системою.

Єва подивилася на конверт. На червону печатку, що нагадувала краплю застиглої крові. Потім вона подивилася на зоряне небо. Вона згадала Марка, якому вони дали надію. Згадала свою книгу. Згадала відчуття польоту. 

— Тоді нехай полюють, — тихо сказала вона. 

— Ми — Бінарна Зірка. Нас не так просто погасити. 

Ян потягнувся до конверта. Його рука завмерла в міліметрі від печатки. Відкрити — означає почати переговори. Спалити — означає оголосити війну. Залишити як є — означає жити в страху.

Він подивився на Єву. Вона не відвела погляду. Ніч була тихою. Але це була тиша перед бурею, яка могла знищити світ.