РОЗДІЛ 20. АСТРАЛЬНИЙ МЕРИДІАН

Київ у травні — це не місто. Це зелена пожежа. Старий сад, який взимку здавався декорацією до готичного роману жахів, тепер дихав на повні груди. Абрикоси вже відцвіли, осипавши землю білим снігом пелюсток, але тепер настав час бузку. Важкі, фіолетові грона звисали через паркан, наповнюючи повітря густим, солодким ароматом, від якого паморочилося в голові. І найголовніше — ворота були відчинені. Ті самі ворота, які Єва колись штурмувала сльозами й відчаєм, тепер стояли навстіж, запрошуючи світ увійти.

Єва сиділа на веранді. Вона змінила своє "бойове" пальто на легку льняну сорочку. Її ноги були босі, і вона відчувала тепло нагрітих сонцем дощок підлоги. На столі перед нею стояв ноутбук. Поруч — те саме просте горнятко з трав'яним чаєм, але тепер у ньому плавала пелюстка жасмину. Вона писала. Пальці літали над клавіатурою, вибиваючи ритм, схожий на дріб дощу. Це був останній розділ. Фінальна сцена.

"...Вони не просто вижили. Вони повернулися. Кожен етап прогресу розширює наші володіння. Тепер ми володіємо собою".

Єва зупинилася. Вона перечитала речення. Чи це правда? Так. Вона відхилилася на спинку плетеного крісла і заплющила очі, вдихаючи запах бузку. Вона згадала себе пів року тому. Той "зубний біль існування", про який писав Кроулі. Тоді вона думала, що її біль — це відсутність грошей, відсутність статусу, відсутність "ідеального чоловіка". Вона лікувала цей біль шопінгом, лайками в соцмережах і чужими таємницями. Вона накладала "знеболювальне" на гнилий зуб, сподіваючись, що гниття зупиниться. Але гниття не зупинялося. Воно пожирало її зсередини, перетворюючи на порожню оболонку, готову прийняти будь-якого господаря — хай то буде Макс з редакції чи Корс з його "печивом".

Тепер вона розуміла: "Магія є Наука про те, як зрозуміти себе і своє становище". Вона зрозуміла себе. Вона знайшла свою Істинну Волю. І ця воля полягала не в тому, щоб бути "акулою пера", і навіть не в тому, щоб бути могутньою відьмою, яка метає блискавки. Її воля була у Творенні.

Вона подивилася на екран. Слова. Чорні літери на білому тлі. Для когось це просто текст. Але для неї це був найвищий Магічний Акт. "Я бажаю повідомити світ про деякі відомі факти... створення та поширення книги є проявом магії, через яку я викликаю зміни". Це була чиста алхімія. Вона брала ефір — свої думки, свій біль, свої спогади про холод астралу і тепло руки Яна — і перетворювала це на матерію. На слова, які прочитає хтось інший. І цей "хтось", можливо, теж прокинеться. Вона не писала інструкцію "Як стати багатим за 21 день". Вона писала карту мінного поля. Карту для тих, хто, як і вона колись, стоїть під зачиненими дверима і кричить у темряву.

Десь у глибині саду задзижчала бджола. Вона кружляла над кущем півонії, діловито і зосереджено. "Природа єдина, і все у ній взаємопов'язано". Єва усміхнулася. Раніше вона відчувала себе "відокремленою і протиставленою решті Всесвіту". Вона була одиноким воїном у ворожому місті. Тепер вона була частиною цього саду, частиною цієї весни, частиною Яна, який порався десь за будинком. Вона більше не була ізольованою. Вона стала "проникною" для потоків життя.

Вона повернулася до клавіатури. Залишилося кілька речень. Вона описувала не кінець. Вона описувала початок. "Магія — це не диво. Це робота. Це наука і мистецтво викликати зміни відповідно до Волі".

Вона натиснула крапку. Цей звук — тихий клац клавіші — пролунав у тиші саду як постріл стартового пістолета. Все. Рукопис завершено. Вона прокрутила документ на початок, до титульної сторінки. Там, великими літерами, було написано:

АСТРАЛЬЩИК Хроніка пошуку Внутрішньої Сили

Вона дивилася на ці слова і відчувала дивний спокій. Не було ейфорії, не було бажання бігти й кричати. Була лише тиха, глибока радість майстра, який поклав останню цеглину в стіну дому. "Будь-яка необхідна зміна досягається за допомогою сили відповідного роду". Вона застосувала силу Слова. І зміна відбулася.

Єва закрила ноутбук. Сонце вже хилилося до заходу, заливаючи веранду густим медовим світлом. Вона потягнулася, відчуваючи, як приємно ниють м'язи спини. Це була втома творця, а не втома раба. Вона почула кроки на гравійній доріжці. З-за рогу будинку вийшов Ян.

Ян зупинився на сходинках веранди. Він змінився. За ці пів року з його обличчя зникла та сіра, землиста маска відлюдника, яку Єва побачила вперше. Його очі більше не були "склом", що відбиває світло. Вони стали глибокими, спокійними, як вода в криниці. Він більше не носив розтягнуті светри — на ньому була проста чорна футболка і джинси, але навіть у цьому одязі відчувалася сила. Не агресивна, не колюча, а сила гравітації, яка утримує планети на орбітах.

— У нас гість, — сказав він, кивнувши в бік воріт. Єва простежила за його поглядом. Біля відчиненої хвіртки тупцяв хлопець. Зовсім молодий, років двадцяти. Худий, з розпатланим волоссям, у навушниках, що висіли на шиї, і з рюкзаком за плечима. Він не був схожий на "грошових мішків", які раніше облягали цей будинок. Він нагадував студента-програміста, який заблукав у коді власного життя. Він не наважувався зайти, хоча ворота були гостинно розчинені. Він боровся з власним "Вартовим Порогу" — сумнівом.

Ян і Єва перезирнулися. Їм не потрібні були слова. Вони відчули одне одного миттєво: золотий імпульс Єви "прийняття" і срібний імпульс Яна "структура". 

— Ходімо, — сказала Єва, відставляючи горнятко. — Не можна змушувати майбутнє чекати на порозі.

Вони спустилися в сад разом. Хлопець здригнувся, коли побачив їх. 

— Ви... Астральщик? — запитав він, дивлячись на Яна. Потім перевів погляд на Єву. — А ви... Відьма? Єва розсміялася. Цей сміх був легким, як вітер у листі. 

— Ми — ті, хто тут живе, — відповіла вона. — Заходь. Ми не кусаємося. Принаймні, до заходу сонця.

Хлопець ступив на гравійну доріжку. 

— Мене звати Марк, — сказав він швидко, наче боявся, що його переб'ють. — Мені дали вашу адресу на форумі... ну, там, де обговорюють дивні речі. Сказали, що ви можете... хакнути реальність.