РОЗДІЛ 19. НОВИЙ ШЛЯХ

Ранок прийшов не як час доби, а як одкровення. Першим, що відчула Єва, був запах меленої кави, кардамону. Вона розплющила очі. Сонце било крізь нещільно засунуті штори кімнати Яна, розрізаючи напівтемряву яскравою золотою смугою. У цій смузі кружляли порошинки — мільйони маленьких світів, які нікуди не поспішали.

Єва спробувала підвестися. Тіло боліло так, ніби вона пробігла марафон без підготовки. Кожен м'яз нив, суглоби рипіли, голова була важкою. Але це була приємна важкість. Це було відчуття присутності. Вона відчувала вагу ковдри, шорсткість старого дивана, холод підлоги під босими ногами. Вона була жива. Вона була тут.

На кухні щось дзенькнуло. Єва повільно, тримаючись за стіну, побрела на звук. Ян стояв біля плити. Він був у тих самих розтягнутих домашніх штанях і футболці, але мав вигляд інакший. З його плечей зникла невидима бетонна плита, яку він носив роками. Він більше не нагадував "оголений нерв" або "фортецю в облозі". Він був просто втомленим чоловіком, який варить каву в турці.

Він обернувся, почувши її кроки. 

— Доброго ранку, — сказав він. Його голос був хрипким, але спокійним. — Чи, скоріше, доброго дня. Ми проспали вісімнадцять годин. 

— Я б спала ще вісімнадцять, — зізналася Єва, сідаючи на стілець. Він поставив перед нею маленьке горнятко. Чорна рідина парувала. Єва зробила ковток. Це була найсмачніша кава в її житті. В ній не було нічого магічного. Просто вода, зерна, вогонь. Але після холодної порожнечі Астралу, де немає смаків і запахів, цей гіркий, гарячий напій здався їй амброзією. — Як ми вижили? — тихо запитала вона, гріючи долоні об кераміку. 

— Ми не просто вижили, — відповів Ян, сідаючи навпроти. — Ми повернулися. "Кожен етап прогресу розширює наші володіння". Тепер ми володіємо собою.

Тишу порушила вібрація телефону. Смартфон Єви, який вона кинула на підвіконня ще до Битви, ожив. Екран спалахнув, вимагаючи уваги. Єва здригнулася. Старий рефлекс — страх пропустити дедлайн, страх гніву Макса — кольнув у грудях. Але це був лише фантомний біль, як в ампутованої кінцівки. Вона взяла телефон.

Десятки повідомлень. Пропущені дзвінки від мами. Спам. І новини. Стрічка новин "палала". "ТЕРМІНОВО: Кінець епохи Корса? Бізнес-імперія під загрозою". "Олександр Корнієнко госпіталізований з важким інсультом. Лікарі не дають прогнозів". "Акції будівельного холдингу обвалилися на фондовій біржі після новин про недієздатність власника".

Єва прочитала це вголос. Ян не здивувався. Він лише кивнув, дивлячись у своє горнятко. 

— "Платиться завжди по повну кошторису", — процитував він. — Він брав чужу енергію, щоб будувати свою вежу. Коли джерело перекрили, а його власна агресія повернулася... його фізичне тіло просто не витримало навантаження. Онтологічний колапс. 

— Мені його не шкода, — сказала Єва, прислухаючись до своїх відчуттів. — Це нормально? 

— Це здорово, — відповів Ян. — Жалість — це теж форма прив'язки. Ти відпустила його.

На екрані з'явилося нове повідомлення. Макс: "Єво! Ти бачила новини про Корнієнка? Це ж твоя тема! Ти була в нього на інтерв'ю! Де стаття? Якщо ти зараз же не надішлеш матеріал, можеш не повертатися! Це ексклюзив!" Єва дивилася на ці літери. Раніше, ще місяць тому, це повідомлення викликало б у неї паніку. Вона б кинула все, схопила ноутбук, почала б писати якусь нісенітницю, аби догодити, аби отримати "схвалення", аби купити собі право на існування. Тепер вона читала це, як написи на стіні в чужій мові. Слова Макса не мали ваги. Вони не чіпляли. "Незалежність — це незалежність від думки інших".

Вона згадала "Золоту клітку", яку показував їй Корс в ілюзії — посада головного редактора, влада, гроші. Тоді це здавалося їй вершиною мрій. Зараз, сидячи на кухні в старій піжамі, з горнятком дешевої кави, вона відчувала себе багатшою за будь-якого редактора Vogue.

— Що там? — запитав Ян, помітивши її усмішку. 

— Минуле, — відповіла Єва. Вона не стала відповідати Максу. Вона не стала виправдовуватися чи посилати його під три чорти. Вона просто натиснула кнопку "Заблокувати контакт". Потім відкрила телефонну книгу і видалила номер редакції. Це був її маленький ритуал. Ритуал звільнення раба, який усвідомив, що кайдани були незамкнені.

Вона відклала телефон екраном донизу. 

— Кава холоне, — сказала вона. — А вона занадто смачна, щоб її марнувати. Ян усміхнувся — вперше за цей ранок по-справжньому широко і тепло. 

— Так, — погодився він. — У нас попереду ще багато кави. І багато справжнього життя.

Вони вийшли на балкон. Це був той самий маленький, незасклений балкон вітальні, де Ян, мабуть, роками стояв на самоті, дивлячись на місто, яке він відмовлявся розуміти. Але тепер все відчувалося інакше. Січень нарешті вступив у свої права, присипавши дахи будинків легким снігом, що іскрився під сонцем, наче розсипаний цукор. Десь вдалині гуло місто — живий, хаотичний організм, який більше не здавався Єві ворожим. Вона сперлася ліктями на холодні поручні, не відчуваючи холоду. Внутрішнє тепло, розпалене в Астралі, все ще пульсувало в ній, як залишкове випромінювання наднової.

Ян став поруч. Не надто близько, щоб порушити її особистий простір, але достатньо близько, щоб вона відчувала його плече. Вони мовчали. Це була тиша двох людей, які бачили одне одного навиворіт. В Астралі немає одягу, немає масок, немає брехні. Вона бачила його "Персональне Пекло" — пустелю льоду. Він бачив її страх і сумніви. 

— Я хотіла погодитися, — раптом сказала Єва. Вона не дивилася на нього, її погляд був прикутий до горизонту. — Тоді, коли прийшов Корс. Коли він показав мені ілюзію... "Золоту клітку". Я хотіла залишитися там. Вона зробила паузу, збираючись із духом. — Я хотіла зрадити тебе не тому, що я зла. А тому, що я слабка. Я хотіла комфорту. Я хотіла, щоб хтось інший вирішував за мене. "Добровільне рабство", як ти казав.

Ян не перебив її. Він не засуджував. 

— Я знаю, — тихо відповів він. — Я відчував це. Твоє бажання було гучним.