РОЗДІЛ 18. БУМЕРАНГ

Все сталося в тиші. Дзеркало, створене об'єднаною волею Яна та Єви, не видало жодного звуку, коли відбило удар. Воно просто змінило вектор. Чорна Блискавка — концентрат насильства, чужого болю і жаги влади, яку Корс збирав роками, — на мить зависла в повітрі, наче здивована змія. А потім, підкоряючись непорушному Закону Рівноваги, ринула назад. До свого Джерела.

Корс не встиг поставити щит. Він був надто шокований власним відображенням у Дзеркалі. Він все ще дивився на ту маленьку, потворну істоту, відмовляючись вірити, що це він. І в цю мить його власна Сила вдарила його в груди. Це не був удар фізичної зброї. Це був онтологічний колапс. Велетенська фігура Корса, що височіла над хмарочосами його ілюзорного міста, здригнулася. Ідеальний італійський костюм, який завжди сидів на ньому бездоганно, раптом пішов брижами, наче поверхня води. Тканина почала плавитися, стікаючи вниз чорним, масним дьогтем.

— Ні... — прохрипів він. Але голос Гіганта змінився. Замість грому, що змушував тремтіти реальність, пролунало вологе булькання.

Ілюзія почала розпадатися. Шкіра Велетня — засмагла, доглянута шкіра "господаря життя" — тріснула. З-під неї не потекла кров. Звідти вирвалася порожнеча. Чорний дим, змішаний зі слизом. Єва з жахом спостерігала, як обличчя Корса сповзає вниз, оголюючи те, що було під маскою. Там не було черепа. Там була пульсівна маса, схожа на величезну п'явку, що роздулася від вкраденої енергії.

"Якщо людина почувається відокремленою... вона стає важко проникною". Корс був непроникним роками. Він відгородився від Всесвіту стіною Еґо. Але тепер, коли його власна атака пробила цю стіну зсередини, накопичена ентропія знищувала його миттєво. Всесвіт не карає. Всесвіт просто відновлює баланс. Корс брав, нічого не віддаючи. Тепер настав час повернення боргу. "Платиться завжди по повну кошторису".

Велетень почав зменшуватися. Він здувався, як проколота повітряна куля. Він падав на коліна, і від удару об дах чорний мармур розлітався на шматки, перетворюючись на болотяний бруд. 

— Зупиніть це! — верещав він. Тепер він був розміром зі звичайну людину, але процес розпаду не зупинявся. Його руки — ті самі руки, що підписували контракти й ламали долі, — перетворилися на чорні, липкі мацаки, які марно хапалися за повітря. Він намагався втримати форму, намагався згадати, як виглядати "людиною", але пам'ять зраджувала його. Правда, показана Дзеркалом, стерла брехню.

Ян і Єва стояли нерухомо. Вони опустили руки, Дзеркало перед ними розчинилося, виконавши свою функцію. Вони не атакували. Їм не треба було нічого робити. Вони просто дивилися, як "Колос" перетворюється на калюжу нафти. 

— Він не помирає, — тихо сказав Ян. У його голосі не було тріумфу, лише втомлене розуміння. — Він просто втрачає те, що вкрав. А оскільки він вкрав усе, що мав... то від нього нічого не залишиться.

Корс, або те, що від нього залишилося — слизький, чорний згусток енергії з людськими очима, повними тваринного жаху, — поповз до них. Він залишав за собою слід гнилі на ідеальному даху Вежі. 

— Допоможіть... — просичав він. — Я дам вам усе... Владу... Гроші... Він все ще намагався торгуватися. Навіть розпадаючись на атоми, він залишався вірним своїй природі торгаша.

Чорна, слизька маса, яка ще хвилину тому називала себе "Архітектором", повільно сунула по залишках мармурової підлоги. Це видовище було жалюгідним і страшним водночас. Корс втратив людську подобу, але зберіг людський страх. Його "тіло" — аморфний згусток темряви, в якому плавали уламки його колишнього образу. Фрагмент запонки, клапоть дорогого шовку, людське око, що шалено оберталося в орбіті з рідини, — тягнулося до джерела життя. До Яна та Єви.

— Не залишайте мене... — булькітливий звук вирвався з того, що мало бути ротом. — Я потрібен Системі... Я знаю коди... Я можу навчити вас керувати ними... Він викидав перед собою мацаки, на кінцях яких формувалися примарні образи багатства: ключі від пентхаусів, пачки акцій, обличчя впливових політиків. Це були його останні козирі, валюта, яка тут, на межі розпаду, не вартувала навіть того бруду, в який перетворювався дах Вежі.

Єва інстинктивно зробила крок назад, притискаючись до плеча Яна. Її першим поривом було вдарити. Розчавити цю гидоту каблуком, спалити вогнем, знищити за все те, що він зробив з ними. За її приниження, за кому Яна, за страх. Вона відчула, як у її долонях збирається золота енергія гніву. Але Ян перехопив її руку. 

— Ні, — твердо сказав він. 

— Він заслуговує на смерть! — вигукнула Єва. 

— Він уже мертвий, Єво. Те, що ти бачиш — це агонія еґо. Не брудни руки. "Застосування сили впливає на всі рівні буття". Якщо ти вдариш його зараз, ти зв'яжеш себе з ним кармічно. Ти візьмеш участь у його гнитті. Він потягнув її назад. — Ми просто спостерігаємо. Це закон. Сміття виносить саме себе.

Вони відступили ще на крок. І цей рух — відмова від взаємодії — став останнім вироком для Корса. Поки вони стояли поруч, він живився їхньою увагою, їхнім гнівом, їхньою емоцією. Як тільки вони розірвали дистанцію і стали нейтральними спостерігачами, він залишився сам на сам з порожнечею.

Простір навколо заскрипів. Ілюзорна Вежа, яка трималася виключно на Волі Корса, втратила свій стрижень. Свинцеві хмари над ними закрутилися у велетенську вирву. Це нагадувало злив у ванній, куди затягує брудну воду. Вітер завив, зриваючи шматки реальності. Чорний мармур підлоги почав розм'якшуватися, перетворюючись на те саме гниле болото, яке Єва бачила у сні Банкіра. Історія закільцювалася. Корс, який зневажав своїх клієнтів за слабкість, опинився в тому ж самому болоті, фундаменті з брехні та крадених надій.

— Я — Бог! — закричав згусток слизу, намагаючись вчепитися мацаками за уламок колони. — Я створив цей світ! Ви не маєте права! Колона розсипалася на порох під його дотиком.

Ян дивився на це спокійно. У його очах не було тріумфу, лише холодна ясність хірурга, який констатує смерть пацієнта, що відмовився від лікування.