РОЗДІЛ 16. СОЮЗ ЗІРОК

— Ходімо, — сказала Єва, тягнучи його за руку. Але вони не зрушили з місця. Вода, що залишилася від розталого Вартового, раптом зашипіла. У цьому просторі, де не існувало часу, закони фізики працювали спотворено. Рідина миттєво випарувалася, перетворившись на холодний туман, який тут же розвіявся у безмежній порожнечі.

Ілюзія "операційної зали" зникла остаточно. Підлога під ногами Єви та Яна перестала бути гладкою. Вона затверділа, стала шорсткою і крижаною. Єва озирнулася і здригнулася. Вони більше не були в приміщенні. Вони знаходилися в епіцентрі Нічого. Абсолютний нуль. Чорна, беззоряна безодня оточувала їх з усіх боків. Єдиною твердю в цьому космосі відчаю була величезна, грубо обтесана скеля чорного базальту, на якій вони опинилися. Вона висіла у вакуумі, як ядро мертвої планети, притягуючи до себе весь холод світу.

Ян, який хвилину тому здавався просто втомленим і наляканим, раптом скрикнув. Він вирвав свою руку з долоні Єви й впав на камінь спиною. 

— Ні... — прохрипів він. — Я не можу піти. Ти не бачиш?

Єва придивилася. Її астральний зір, налаштований на світло, спершу не помітив чорного на чорному. Але тепер вона побачила. Ян не просто лежав на камені. Він був частиною цього каменя. З моноліту виростали товсті, темні вени, що пульсували. Вони виглядали, як коріння велетенського отруйного дерева, але були твердими, як сталь. Це були Ланцюги. Вони обвивали його зап'ястя, щиколотки, груди. Вони впивалися в його астральне тіло, проростаючи всередину, з'єднуючи його кровообіг з холодною сутністю каменю.

Тепер, коли Вартовий зник, Ян більше не виглядав дорослим чоловіком. Його форма мерехтіла і змінювалася, показуючи його істинне самовідчуття. На цьому камені, розіп'ятий ланцюгами, лежав не дорослий чоловік. Це був хлопчик. На вигляд йому було років сім або вісім. Худий, з ребрами, що просвічували крізь тонку, майже прозору шкіру. Він був голим, незахищеним, зіщуленим у позу ембріона, намагаючись зберегти рештки тепла, якого тут не існувало. Його очі були заплющені, а губи беззвучно ворушилися, повторюючи одну й ту ж мантру, яку Єва не могла розібрати, але відчувала її вібрацію: "Я винен. Я винен. Я винен".

Але найстрашнішим було не його виснаження. Найстрашнішим були Ланцюги. Вони не були схожі на метал. Вони нагадували товсті, чорні вени або пуповини, що виростали прямо з чорного каменю і впивалися в його тіло. Вони не просто тримали його — вони були частиною його кровообігу. Вони живилися ним і водночас труїли його.

Єва підійшла ближче, долаючи опір простору, який ставав густим, як смола. Вона подивилася на найближчий ланцюг, що обвивав ліву руку хлопчика. На чорній, масній поверхні ланцюга проступали вогняні літери. Це не був іврит чи латина. Це були образи, спресовані в імена. "КОВАЛЬ". Єва впізнала енергетичний відбиток Банкіра. Ян звинувачував себе за те, що зруйнував його життя, хоча й врятував душу. Для Яна будь-яке втручання, що принесло біль, було гріхом.

Інший ланцюг, що врізався в його ребра, мав ім'я "МАТИ". Спогад із дитинства, який Єва бачила у Вежі: маленький хлопчик, якого не зрозуміли, і який вирішив, що його дар — це прокляття для близьких.

Але найтовстіший, найважчий ланцюг, який обвивав його шию, як нашийник, і тягнувся кудись у саму серцевину чорного моноліту, пульсував найяскравіше. Єва знала, чиє ім'я там написано, ще до того, як прочитала його. "ЄВА".

Вона задихнулася. Він не звинувачував її у зраді. Він не звинувачував її в тому, що вона зламала захист будинку. Він звинувачував себе. За те, що впустив її у своє життя. За те, що дозволив їй наблизитися. За те, що не зміг захистити її від Корса. За те, що вона тепер тут, у небезпеці, через нього. Цей ланцюг був найміцнішим, бо він був викуваний з Любові, яку він вважав отрутою.

— Яне... — прошепотіла вона.

Хлопчик на камені здригнувся. Його повіки, тонкі й сині, різко розплющилися. Очі не були дитячими. Це були очі древнього старця, наповнені вічним жахом. Він побачив її — осяяну фігуру в темряві — і замість того, щоб зрадіти, він сахнувся назад, наскільки дозволяли ланцюги. Ланцюги натягнулися, врізаючись у плоть, але він не звернув на це уваги.

— Ні! — його голос був схожий на шурхіт сухого листя, але в ментальному просторі він пролунав як вибух. — Не підходь!

Він виставив перед собою худу руку, намагаючись створити бар'єр. — Я небезпечний, — шепотів він швидко, гарячково. — Я руйную все. Я — "відокремлений". Я — чорна діра. Якщо ти торкнешся мене, я знищу твоє світло. Ти згаснеш, як усі вони.

З каменю під ним почали виповзати тіні, реагуючи на його страх. Вони формували гострі шипи, спрямовані на Єву. 

— Йди геть! — крикнув він, і з його очей потекли чорні сльози, які миттєво замерзали на щоках. — Повертайся в тіло! Забудь мене! Це єдиний спосіб тебе врятувати!

Єва зупинилася. Холод від його слів пробирав сильніше, ніж астральний мороз. Він відштовхував її, щоб врятувати. Він обрав вічні муки в цьому вакуумі, аби тільки вона жила. Це була його "Істинна Воля" на цю мить — жертовність. Але ця Воля була викривлена болем і помилковим судженням про власну природу.

Вона подивилася на ланцюг з її ім'ям. Він вібрував від напруги. Якщо вона піде зараз, він залишиться тут назавжди. Він перетвориться на частину цього каменю. Єва зробила крок уперед. Шипи тіней дряпнули її астральне тіло, але вона не зупинилася.

— Ти помиляєшся, — сказала вона твердо. Її голос, наповнений її власною Волею, змусив чорний простір затремтіти. — Ти не чорна діра, Яне. Ти просто забув, як світити.

Вона простягнула руку не до нього, а до ланцюга на його шиї. 

— Не чіпай! — закричав він. — Він уб'є тебе! Це мій тягар! 

— Це мій тягар теж, — відповіла Єва. — Бо це моє ім'я.

Вона схопилася за чорну, пульсуючу пуповину. Біль пронизав її руку, наче вона схопилася за оголений високовольтний кабель. Її сяйво замиготіло. Вона відчула всю вагу його провини — мільйони тонн відповідальності, яку він звалив на свої дитячі плечі. Але вона не відпустила, її свідомість вибухнула білим шумом. Це був не просто дотик до матерії. Це було пряме підключення до нервової системи страждання. Вона відчула не холод металу, а пекучий, їдкий сором. Вона відчула себе очима Яна: зрадницею, катастрофою, слабкістю, яку він не зміг контролювати.