РОЗДІЛ 15. ПЕРСОНАЛЬНЕ ПЕКЛО

Вона рушила вперед. Пейзаж не змінювався. Сіре небо без сонця, сірі пагорби попелу. Тут не було горизонту, небо плавно перетікало в землю, створюючи відчуття клаустрофобії посеред відкритого простору. Це був світ, створений з однієї емоції — самотності. Ян завжди казав: "Якщо людина почувається, як щось відокремлене... вона стає важко проникною для потоків Всесвіту". Він створив цю фортецю не з каменю, а з відчуження. Він заморозив свій всесвіт, щоб нікого не впустити й нікого не поранити.

Раптом з туману попереду почали виринати силуети. Спочатку Єва подумала, що це сухі дерева. Але підійшовши ближче, вона здригнулася. Це були статуї. Десятки, сотні статуй, розкиданих по пустелі, як у якомусь сюрреалістичному парку скульптур. Вони були зроблені з прозорого, брудного льоду.

Єва підійшла до найближчої фігури. Це був чоловік у діловому костюмі. Він стояв на колінах, простягаючи руки вперед, його обличчя було спотворене гримасою жадібності й благання. Вона впізнала його. Це був Банкір. Той самий, чию Вавилонську вежу Ян зруйнував. Тут, у пам'яті Яна, він назавжди залишився в моменті свого краху. Ян не запам'ятав його звільнення. Він запам'ятав лише те, що завдав йому болю. "Він колекціонує свої гріхи" — зрозуміла Єва. — "Кожна статуя — це людина, яку він, як він вважає, підвів або скривдив".

Вона йшла далі крізь цей "Сад Провини". Ось жінка з заплаканими очима — мабуть, хтось із його минулого. Ось дитина, яка дивиться з докором. Ось Корс — але не величний маг, а потворна, зламана лялька з чорними очима. Ян звинувачував себе навіть за те, ким став його колишній друг.

І тоді вона побачила її. Статуя стояла трохи осторонь, на пагорбі. Вона була зроблена з льоду, але всередині пульсувало слабке, ледь помітне червоне світло. Це була Єва. Але не та Єва, яка стояла тут зараз. Вона стояла з олівцем у руці, схилившись над невидимою схемою. Її обличчя було зосередженим і... дурним. На ньому застигла самовпевнена посмішка людини, яка думає, що знає краще.

Єва-справжня зупинилася перед Євою-крижаною. Біль ударив її сильніше за астральний холод. Ось як він її бачив. Не як зрадницю. А як нерозумну дитину, яка грається з сірниками. У цій статуї не було ненависті. У ній був нескінченний, заморожений жаль. Ян звинувачував себе. Не її. Він вважав, що це він не вберіг її від Корса. Що це він був недостатньо сильним учителем. Що це він дозволив їй зруйнувати захист.

— Ти дурень, Яне, — прошепотіла Єва, торкаючись крижаної щоки своєї двійнички. Пальці обпекло холодом. — Який же ти самовпевнений дурень. Ти взяв на себе провину за весь світ. Ти думаєш, що ти — Бог, який відповідає за кожну зламану іграшку?

Сльоза викотилася з її ока і, не долетівши до землі, перетворилася на крихітну крижинку. Дзенькнула об чобіт. Цей звук — дзвін кришталю — раптом розколов тишу. Десь попереду, в глибині сірої імли, щось заворушилося. Чорна нитка натягнулася, вказуючи шлях далі. Там, за "Садом Провини", виднілася темна громада. Вежа. Але не золота, як у Банкіра. Це була чорна Вежа з базальту і льоду, без вікон і дверей. Моноліт. Там, у самому серці холоду, ховався той, хто створив цей світ.

Єва відірвала погляд від своєї крижаної копії. "Я не залишуся тут статуєю" — подумала вона. — "Я прийшла, щоб розбити цей музей". Вона зробила крок назустріч Вежі. Вітер, який до цього спав, раптом прокинувся і завив, кидаючи їй в обличчя жмені колючого попелу. Вартові цього світу відчули чужого.

Чорна Вежа не мала дверей. У її підніжжя зяяв рваний, нерівний пролом, схожий на рану в чорному базальті, що не загоювалася. Звідти не віяло протягом, як із печери. Звідти тягнуло густою тишею. Єва підійшла до пролому. Стіни Вежі зблизька виявилися не кам'яними. Це був темний, непрозорий лід, у глибині якого застигли тіні. Вона простягнула руку, щоб спертися об одвірок проходу, і її пальці торкнулися холодної, гладкої поверхні.

Світ миттєво перевернувся. Астральна пустеля зникла. Єву рвучко втягнуло всередину чужої пам'яті.

Спогад 1. "Ти накаркав"

Запахло вареною капустою, старими ліками та дешевим милом. Єва стояла посеред тісної кухні в "хрущовці". За вікном був сірий радянський вечір. За столом сидів хлопчик років шести. Худий, з великими, серйозними очима, в яких уже тоді читався погляд майбутнього Яна. Він малював щось у зошиті. Поруч стояла жінка. Вона була в чорній хустці, її обличчя було заплаканим і суворим. Це була мати.

— Мамо, — тихо сказав хлопчик, не підводячи голови від малюнка. — Чому у дядька Вані замість обличчя чорна діра? Жінка здригнулася. Вона впустила ложку. 

— Що ти верзеш? — прошипіла вона. — Дядько Вася захворів. Він у лікарні. — Ні, — хлопчик тицьнув олівцем у папір. — Він порожній. З нього витекло світло. Я бачив сьогодні вранці, коли його забирали. На ньому сиділа тінь.

Жінка підскочила до нього і з розмаху вдарила по щоці. Звук ляпаса пролунав як постріл у маленькій кухні. Єва здригнулася, відчувши цей удар на власній щоці. 

— Замовкни! — закричала мати. — Ти, мале чортеня! Ти накаркав! Це ти винен! Якби ти мовчав, він би одужав! Не смій таке говорити! Ніколи!

Картинка змінилася. Той самий хлопчик стоїть у кутку. Він плаче, але беззвучно. Він дивиться на свої руки й думає: "Мої слова вбивають. Я бачу погане, тому що я — поганий. Треба мовчати. Треба закрити очі".

Єву викинуло назад у холод астральної пустелі. Вона відсахнулася від стіни Вежі, важко дихаючи. 

— Боже мій... — прошепотіла вона. Вона зрозуміла. Його мовчазність, його небажання пояснювати — це не зарозумілість. Це вивчений урок. Він вірив, що його правда — це прокляття. Що, озвучуючи побачене, він робить це реальністю.

Але чорна нитка вела далі, вглиб проходу. І Єва пішла за нею. Вона йшла коридором, стіни якого пульсували спогадами. Вона намагалася не торкатися їх, але прохід був вузьким. Її плече зачепило виступ стіни.

Спогад 2. Межа Сили

Знову ривок. Тепер це була інша кімната. Гуртожиток. Студентські роки. На стінах плакати рок-гуртів, на столі — книги з окультизму, розкидані карти Таро. Ян був старшим, років двадцяти. У нього було довге волосся і гарячий, фанатичний погляд. Він тримав за руки дівчину. Вона була блідою, хворою, її очі блищали від лихоманки.