РОЗДІЛ 13. АСТРАЛЬНА КОМА

Світанок прийшов не як початок нового дня, а як проявлення старої, брудної фотоплівки. Сіре, каламутне світло повільно просочувалося крізь розбите вікно, окреслюючи контури катастрофи. У кімнаті пахло — різким, хімічним запахом грози, що пройшла, змішаним із горілим пластиком від підірваного монітора і важким, солодкуватим духом обпаленої шкіри.

Єва сиділа на підлозі, притулившись спиною до дивана. Її ноги затекли, плече нило від удару об стіну, але вона не рухалася. На її колінах лежала голова Яна.

Він був теплим. Це була єдина річ, яка тримала Єву при здоровому глузді останні кілька годин. Під її пальцями, заплутаними в його волоссі, пульсувала жилка на скроні. Рівно. Тук-тук-тук. Механічний ритм серця, яке продовжувало качати кров, не знаючи, що його власник уже покинув будівлю.

— Яне? — покликала вона пошепки. Це був, мабуть, сотий раз за ранок.

Він не поворухнувся. Його груди здіймалися ледь помітно, поверхнево, наче тіло економило ресурс, перейшовши в режим глибокої гібернації. Єва нахилилася і гірко заплакала, ковтаючи нову хвилю жалю до себе.

Дівчина спробувала відкрити очі Яну, але це лякало ще більше, ніж вчора, коли він був під контролем Корса. Його очі нагадували об'єктиви камер — холодні, фокусуючі, але бездушні. Це було страшно. Але те, що вона бачила зараз, було набагато гірше. Зараз це було просто скло. Мутне, неживе скло, за яким не було нікого. Ні Яна, ні Корса, ні навіть "Системи". Зіниці розширилися, поглинувши райдужку, і не реагували на зміну світла. Вони дивилися крізь стелю, крізь дах будинку, крізь стратосферу — у порожнечу, яку неможливо осягнути людським розумом.

Єва обережно торкнулася його щоки. Шкіра була блідою, майже прозорою, з синюватим відтінком біля губ. Вона перевела погляд на його плече. Біла сорочка, яка ще вчора була ідеально випрасуваною, тепер прилипла до тіла, просякнута кров'ю і сукровицею. Там, де його вдарила Тінь, тканина обгоріла, оголивши страшний опік. Це був слід від енергетичного удару, який він взяв на себе.

"Він закрив мене" — пролунало в голові Єви. — "Навіть коли його розум був стертий, його Тіло пам'ятало. Його Суть пам'ятала".

Вона заплющила очі й спробувала зробити те, чого він її вчив. "Плюшка". Концентрація. Вона намагалася відчути його енергію, знайти ту саму "срібну нитку", яка зв'язує душу з тілом. Раніше Ян відчувався, як потужний генератор, як гудіння високовольтної лінії. Зараз вона "мацала" темряву. Десь дуже глибоко, на самому дні відчуттів, вона вловила тоненьку, ледь помітну вібрацію. Вона була схожа на сигнал SOS, що долинає з підводного човна, який лежить на дні Маріанської западини.

— Ти там, — видихнула Єва. — Ти далеко, але ти там. Вона спробувала подумки потягнути за цю ниточку, покликати його. «Яне, повертайся. Корса немає. Тіні пішли. Ми перемогли. Просто прокинься». Але нитка не натягнулася. Вона провисала у безодню. Сигнал слабшав.

Сльози, які вона намагалася стримувати, з новою силою прорвалися, як злива. Гарячі краплі падали на обличчя Яна, але він навіть не кліпнув. Його тіло стало біологічним автоматом, налаштованим лише на одну функцію — не померти прямо зараз.

Єва згадала слова з книги: "Ми не знаємо природи власного буття та власних сил... поняття межі ґрунтується на досвіді минулих років". Вона думала, що знає межу Яна. Вона думала, що його захист можна просто "трохи підправити", як налаштування в телефоні. Вона спиралася на свій досвід "нормальної людини", де компроміс — це спосіб виживання. Але вона забула інший постулат: "Кожна людина має невіддільне право бути тим, ким вона є". Вона порушила це право. Вона спробувала переробити Зірку на настільну лампу. І в результаті Зірка вибухнула, залишивши по собі лише випалену пустелю.

Єва опустила погляд на свої руки. Вони не були в крові, але вона відчувала їх брудними. Вона згадала, як стирала лінію на схемі, як малювала нову, думаючи: "Це просто корекція. Це для його ж блага". Яка жахлива, самовпевнена брехня.

Вона згадала слова Корса: "Ти хочеш спокою? Я дам тобі спокій". І ось він — спокій. Абсолютний. Ян більше не сперечатиметься. Він більше не буде бурчати через немиту чашку, не буде цитувати незрозумілі теореми, не буде зникати в астралі, залишаючи її хвилюватися. Він більше ніколи не скаже їй, що вона — Зірка. Вона отримала ідеальну тишу, про яку мріяла. Але ця тиша була гучнішою за будь-який крик.

"Застосування будь-якої сили впливає попри всі рівні буття", — майнула думка, викарбовуючи залишки пам'яті. Вона застосувала силу свого Еґо до рівня, в якому нічого не тямила. Вона хотіла "відремонтувати" його, як зламаний годинник, але забула, що всередині годинника жила душа. Тепер механізм цілий. Серце б'ється. Легені качають повітря. Але Майстра всередині немає.

Десь вдалечині завили сирени. Хтось із сусідів, мабуть, почув крик або звук вибуху монітора і викликав поліцію чи швидку. Єва здригнулася. Цей звук повернув її в реальність. Зараз увірвуться лікарі. Вони будуть ставити крапельниці, світити ліхтариками в ці мертві скляні очі, міряти тиск. Вони будуть лікувати "зубний біль", ігноруючи "процес гниття". Вони будуть рятувати скафандр, який покинув космонавт.

Вона міцніше притиснула голову Яна до своїх грудей, наче намагаючись захистити його від цього марного медичного втручання. Або, можливо, вона намагалася поділитися з ним своїм теплом, вдихнути в нього життя, як у казках. Але це була не казка. Це була сувора наука наслідків.

— Я буду чекати, — прошепотіла вона в його холодне волосся. — Навіть якщо ти заблукав там, де немає карт. Я буду твоїм Якорем, Яне. Цього разу — справжнім. Не для Корса. Не для себе. Для тебе, — схлипуючи так потужно, що здавалося легені зараз розірвуться від болю безпорадності й відчаю.

Звук сирен наближався. Блакитні вогні проблискових маячків почали танцювати на стінах кімнати, змішуючись із сірим ранковим світлом. Єва поклала голову Яна на диванну подушку і повільно встала. Її ноги ледве тримали її. Вона пішла відчиняти двері, щоб впустити світ людей у квартиру мага, яка перестала бути Фортецею.